Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

У дверному отворі з’явився стрункий силует Ендрю.

— Ви читали газети, які я вранці поклав вам на стіл, пане президенте?

— Ні. Це ще навіщо? — підозріло запитав Дункер.

— Ем-м-м... Здається, стався витік, па...

Кров кинулася Марку Дункеру в голову. Він зірвався й схопив стос газет.

— Що ?! Що ви верзете?

Він почав гарячково гортати Tribune , мнучи і розриваючи навпіл сторінки.

— Дванадцята сторінка, пане президенте.

Дункер одразу побачив статтю, яку Ендрю окреслив жовтим. Прочитавши її, він повільно опустився на стілець і задумливо промовив:

— У нас завелася паршива вівця.

Голос його був спокійний, але обличчя почервоніло.

— Це все дурниці, — відчеканив він, немов переконуючи сам себе. — За кілька тижнів усе забудеться.

Великий чорний «мерседес», зробивши складний віраж, завернув на маленьку торгову вуличку, де його одразу ж блокував розвізник товарів, який вивантажував ящики з рибою і нектаринами. Залишивши машину на Владі, Ігор вийшов і останні метри пройшов пішки, пробиваючись крізь ранкову штовханину. «Так, Париж не пристосований для автомобілів, — подумав він. — Аж надто ці напівзруйновані старі квартали. Їх давно час знести й побудувати нові, сучасні».

Він пірнув під арку — справжній вхід до якого-небудь генделику — і опинився у внутрішньому дворі, відразу попрямувавши до тих дверей, які йому показав Владі. Сходи губилися в темряві, немов вели в підземний хід. Місце ви­явилося ще гіршим, ніж описував шофер. І чому це Алан вибрав таку щурячу нору? Він спустився й опинився перед чимось схожим на вхід до каземату. Щосили натиснув на кнопку дзвінка, хоча й не сподівався о такій порі знайти тут живу душу. Привиди й кажани прокидаються тільки ночами.

Двері прочинилися, і з них висунувся рудий хлопець. Ігор увійшов.

Незважаючи на досить сухе літо, з підвалу тягнуло вогкістю. Узимку тут, напевно, справжній кошмар.

— Чим можу служити? — запитав рудий.

Ігор озирнувся, зауваживши підлогу, що провалилася, старий, прогнилий поміст, накритий клейонкою кухонний стіл. Цієї миті з інфернальним гуркотом увімкнувся холодильник.

Рудий стояв, схрестивши руки на грудях. Ігор витримав паузу.

— Я прийшов поговорити з вами про одного зі слухачів ваших курсів.

— Ви хочете сказати, про одного з членів нашої асоціації?

— А хіба це не одне й те саме?

— Ми не комерційна організація.

Ігор посміхнувся.

— Це цікаво — давати собі визначення від супротивного, виказуючи мету, яку ви не ставите...

Рудий трохи помовчав і поволі сказав, ретельно добираючи слова:

— Метою членів нашої асоціації є розвиток навичок публічних виступів.

— Розвиток... Що ж, чудово... А ви теж член асоціації?

— Звичайно.

Ігор кивнув.

— Вітаю. Абсолютно щиро. У наш час люди, охочі розвиватися, трапляються рідко... У дитинстві ми щось сприймаємо і розвиваємося, а потім — ні! Подорослішавши, ніхто не хоче міняти ні манеру спілкування, ні поведінку. Люди кажуть: «Ні, хочу залишитися самим собою», — неначе зміна стилю спілкування змінить їхню сутність. Було б дико, якби дитина відмовлялася вчити рідну мову під тим приводом, що хоче залишитися сама собою!

Рудий кивнув.

Ігор ступив кілька кроків по підвалу.

— Я хочу запитати вас про Алана Грінмора. Він записався до вас кілька днів тому.

— Було таке.

— Напевно, він сказав вам, що наприкінці місяця готується виступити перед групою дуже серйозних людей.

— Так.

— І, напевно, сказав, що від цього виступу залежить його майбутнє. Вважаю, і психологічна рівновага теж.

Рудий насупив брови.

— Точніше, йому потрібно виступити, щоб переконати присутніх віддати за нього свої голоси на виборах. Вийде в нього чи ні — неважливо. Навпаки, для нього глибоко, я б сказав, життєво важливо не опинитися смішним на публіці. Якщо він осоромиться — це надовго виб’є його з колії, він втратить ґрунт під ногами, бо дуже вразливий. Наслідки можуть бути трагічними.

Ігор схилив голову, уявляючи собі цю сцену. Рудий мовчав.

— Ви, напевно, поки зовсім не знаєте, що база для виступу на публіці в нього... нульова або майже нульова. Це не його сильний бік, за такої ситуації він почувається дуже кепсько. Коротше, йому для цього треба подолати важкий шлях.

— Я зрозумів усе, що ви сказали, але не треба занадто розраховувати на нашу асоціацію. Річ у тім, що це тривала робота. За три сеанси цього не навчишся, та й... зможе він відвідати лише один.