Ольга Токарчук - Правік та інші часи

— Ні, — казала вона.

— Мусиш вийти за мене.

— Знаю.

— Я проситиму твоєї руки.

— Добре.

— Коли?

— Незабаром.

— Твій батько погодиться?

— Немає тут що погоджувати. Я хочу за тебе, та й годі.

— Але…

— Кохаю тебе.

Міся поправляла волосся, і вони вертали на Гостинець, ніби й не сходили з нього.

Йому не подобався Павел. Може, й був він вродливий, ну то й що? Коли Міхал дивився на його кремезні плечі, міцні ноги в галіфе та блискучих офіцерських чоботях, то чувся болісно старим і зморщеним, як сушене яблуко.

Павел приходив тепер до них дуже часто. Сідав за стіл і клав ногу за ногу. Сука Лялька обнюхувала з підібганим хвостом його начищені до блиску чоботи, що мали халяви з собачої шкіри. Він говорив про вигоду, яку приносить йому разом з Козеницьким дерево, про школу фельдшерів, до якої записався, про свої великі плани на майбутнє. Дивився на Женовефу й увесь час усміхався. Можна було детально роздивитися його рівні білі зуби. Женовефа була захоплена. Павел приносив їй дрібні подарунки. З рум’янцями на щоках вона ставила квіти в глечичок, шаруділа фантиками бонбоньєрки.

«Які наївні жінки», — думав Міхал.

Мав враження, наче його Міся перетворилася на річ, уписавшись в амбітні плани Павла Боського. З відвертим розрахунком: через те, що вона єдина донька, практично одиначка, оскільки Ізидор не рахувався; через те, що вона матиме великий посаг, що вона з заможної родини, що вона інша, елеґантна, вишукано вбрана, витончена.

Міхал немовби мимохіть згадував часом при дружині та доньці про старого Боського, який за ціле життя промовив хіба сто чи двісті слів і ввесь свій вік просидів на даху терема Попельського, про Павлових сестер — незугарних і некрасивих.

— Старий Боський — порядна людина, — казала Женовефа.

— Що ж, Павел не відповідає за своїх сестер, — докидала Міся й дивилася багатозначно на Ізидора. — У кожній сім’ї є хтось такий.

Міхал удавав, начебто читає газету, коли його причепурена донька збиралася пополудні недільного дня на танці з Павлом. Крутилася перед дзеркалом добру годину. Бачив, як вона підводить брови темним маминим олівцем і крадькома легенько підмальовує губи. Бачив, як, стоячи бока біля дзеркала, перевіряє, який ефект справляє безрукавка, тоді парфумиться за вухом своїми першими фіалковими парфумами, які випросила на сімнадцятиліття. Не відводив погляд від газети, коли Женовефа з Ізидором стежили за нею з вікна.

— Павел нагадував мені про заміжжя. Сказав, уже хоче засилати сватів, — сказала якоїсь неділі Женовефа.

Міхал навіть не вислухав її до кінця.

— Ні. Вона ще замолода. Віддамо її до Кельц, до ліпшої школи, ніж у Ташуві.

— Вона взагалі не хоче вчитися. Хоче заміж. Хіба ти цього не бачиш?

Міхал хитав головою.

— Ні, ні і ні. Ще зарано. Для чого їй чоловік і діти, нехай ще трохи побачить життя… Де вони житимуть? Де Павел працюватиме? Він же сам ходить до школи. Ні, мусимо ще зачекати.

— На що чекати? Щоб потім брати шлюб поспіхом, на ґвалт?

Тоді Міхал придумав дім: він збудує доньці великий зручний дім на добрій землі. Обсадить його садком, зробить погріб і поставить огорожу. Такий дім, аби Міся не мусила покидати їх, щоб вони могли там мешкати всі разом. Вистачатиме в ньому кімнат на всіх, а їхні вікна виходитимуть на чотири сторони світу. І буде це дім на підмурку і з піщаника та стінами зі справжньої цегли, яку утеплять ізсередини найкращим деревом. І буде в ньому й перший поверх, і другий, і горище, й підвал, і засклений ґанок, і балкон для Місі, аби вона могла на свято Божого Тіла бачити процесію, що в’ється полями. У цьому домі Міся зможе мати багато дітей. Буде там також кімната для челяди, бо Міся мусить мати челядь.

Наступного дня він пообідав раніше й обходив Правік у пошуках місця під дім. Думав про Гірку. Думав про толоки над Бялкою. Усю дорогу підраховував, що будівництво такого дому триватиме щонайменше три роки, і на цей час він відтягне Місине заміжжя.

Великої Суботи вона вибралася з одним зі своїх псів до костьолу, щоб посвятити їжу. Поставила в кошик слоїк молока, котре живило її та псів, бо тільки це й мала вдома. Прикрила його свіжим листям хрону та барвінком.

В Єшкотлі кошики зі свяченим ставлять на бічному вівтарі Матері Божої Єшкотльовської. Бо то жінка мусить займатися їжею — як приготуванням, так і її освяченням. Бог — чоловік, у нього на думці важливіші справи: війни, катаклізми, завоювання, далекі виправи… Їжею займаються жінки.