Брати Капранови - Забудь-річка

— Ясна, дістрофія. Харчаваннє за дзесятай нормай. Запішицє. Адявайся.

Жіночі руки допомогли привести одяг до ладу, і Степан знову обернувся обличчям до медиків. Він вже трошки засвоївся у вертикальному стані, а стіни бараку припинили крутитися й танцювати перед очима.

– Іті зможаш?

Степан невпевнено кивнув.

— За гадзіну перевяжам і накладзем лангету.

— А що у мене?

— А у тєбє, — посміхнувся велетень-білорус, — пєралом пляча і рваная рана. Но пєралом нібита зачинєний. Паглядзім. Ну і страсєннє мозгу. Гета як вядзецця.

— Спасибі.

Сів Степан вже без сторонньої допомоги і навіть провів очима лікаря й медсестру, які виходили з палати.

— Десятая норма харашо. Бєлий к’лєб давать будут, — почулося з сусідніх нар. — Скажі спасіба твоя задніца.

Степан повільно сперся здорового рукою і обернувся. З-попід стіни до нього посміхався сухорлявий підстаркуватий кримець, укритий до пояса бушлатом.

— Чому задниця?

— Ні знаіш? А патаму ета твоя задніца сказал доктору, что ти імєєш ето… дистрофіка. Дистрофіка ти. Бєлий к’лєб получать нада.

Степан і собі посміхнувся. Тепер став зрозумілим сенс нещодавньої принизливої процедури.

— От бачите, інколи задниця говорить краще ніж обличчя.

— К’раще! К’раще! — засміявся кримець.

— Селям алейкум, Мустафа-бей — почулося від дверей, і у поле Степанового зору своєю м’якою блатною ходою заплив Васька Гуляй.

— Алейкум селям, Васічка.

— Живой? — нахилився гість до Степана.

— Не знаю, — чесно зізнався той.

— Живой-живой. — Васька обережно похлопав приятеля по здоровому плечу. — Ну і кіпіш ти подняв. Я тебе витягував, думав, жмур уже. А ти в палаті сидиш. Ну шо там у тебе?

Степан показав пальцем на лубок:

— Перелам, кажуть. І струс мозку.

— Струс, ето сотрясєніє? Ну то нічого. По всякому луччє, чим жмуриком. Од’єшся чуть-чуть. А поки пошакалім тобі натирку на тьопле мєстєчко.

— От’єсца. От’єсца, — почувся голос з сусідніх нар. — Єму бєлий к’лєб давать док’тор пісал.

— Бермек ьотмек. Давать хлєб. Правильно сказал? — Васька посміхнувся старому кримцю.

— Яхши сказал, — просяяв Мустафа. — Яхши. Вася киримли.

— А що Абель? — згадав раптом Степан і на запитальний погляд приятеля уточнив. — Ну, німець цей.

— А-а! — Васька посміхнувся широко. — З німцем тим самий главний номер вийшов. Више грабєжа. Розказують, його як одкопалі, бригадіри кинулись сапоги знімать. У нього сапоги такі жовті, модні.

— Модні, — підтвердив Степан. — Як їх тільки раніше не зняли.

— Так у тому ж і дєло. Один зірвали, взялись за другой. Тик-мик — не іде. Порєзали штаніну, а оно протез. Секьош? Протез аж до колєна. І сапог цей — просто шкура на деревяшку набита. — Васька загиготів.

— А сам? Живий?

— Ага живий. Голова лопнула, як арбуз. Сам бачив. Я ж його піднімав.

— В воскрєсєньє мать-старушка к воротам тюрми прішла

Своєму родному сину пєрєдачу принесла… — з високими східними переливами співав Мустафа-ага.

Це була його улюблена пісня — покладена на східний мотив сльозлива тюремна історія про те, як мати принесла передачу сину, а побачила тільки могилку, бо сина розстріляли.

Сусід по нарах був не по-табірному жвавим і попри жахливий акцент, вельми охочим до спілкування. І на диво зовсім не старим — всього лише ровесником сторіччя, хоч і виглядав на всі шістдесят. Однак на це існували вагомі причини: крім табірного харчу та шахтового повітря кримця їла гангрена — на лівій нозі вже не було пальців, і от щойно лікарі відрізали великий на правій.

У його житті це вже був не перший табір — двадцять восьмого року Мустафа отримав десятку по справі національних партій, але тоді, відсидівши, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, усе-таки вийшов на волю. Сюди ж загримів у сорок четвертому, коли кримських татар виселяли з Криму. Тоді працездатних чоловіків розподілили між виробничими таборами, а до узбецьких степів вивезли помирати здебільшого безпомічних старих, жінок та дітей.

Мустафа з великою повагою і навіть трепетом згадував вождя свого народу Амета Озенбашли, з яким колись тягнув строк на будівництві Біломорського каналу.

— Амет-ефенді говоріт: К’ирим создался для свабоди, — тут він переходив на свою мову. — Азатлик! Міллєт. Ватан. К’ирим. Он говоріл, ми плакал.

Тихцем, озираючись на двері, він розповідав, як кримці піднялися проти совітів одразу після початку війни:

— Он думал, ми защіщать совєцка власть. Двацятий год у К’ирим к’лєб забрал. Один-два-три-четирі. Пять умєр. Каждий наш пять умєр. Мьортвий лєжит на уліца. Ми такой нє защіщать. Ми такой резать.