Брати Капранови - Забудь-річка

Степан за час війни начувся від товаришів багато різних історій, але цю слухав, немов якусь страшну казку.

— Амет-ефенді для Муслім центр говоріл — азатлік Кирим. Оні боялся. Свабода боялся. Стецько у Львов говоріл: азатлік Україна — гестапо арестовал. Стецько тюрма сідел. Мельнік у Кієв азатлік Україна гаваріл. Гестапо арестовал. Оні гаваріл Амет-ефенді тоже будєт сідел. Оні сідєл не хотєл. Тьфу. Я за сьвобода сідел. За азатлік сідел. Я за свабода ногі от’німать. Амет-ефенді сідеть. А оні боялся. Муслім центр боялся. К’орк’ак. Амет-ефенді не боялся. Я не боялся. Тьфу.

Тут темпераментний кримець завжди додавав щось своєю мовою — щось, що сприймалося дуже однозначно і зовсім не вимагало перекладу.

Іншим, і мабуть, головним надбанням лазаретного життя була Галя. Та сама медсестра, яка допомагала Степанові під час першого огляду. З якоїсь причини дівчина перейнялася саме цим, одним з багатьох дистрофіків, і після завершення зміни часто приходила, сідала на нари біля ніг та заводила прості побутові розмови, які за інших умов могли здатися нудними, але тут виглядали розкошами, недоступними звичайному табірнику.

Вона розмовляла, по-полтавському пом’якшуючи «л» — «ль», і Степан був певен, що дівчина з тих країв, поки не почув з її вуст: «У нас на Амурі».

— Звідки ти?

— Зі Спаського. На Амурі.

— Амур…? Це десь на Дніпрі?

— Дніпрі? Та ну. На річці Амурі. Там, де Владивосток.

Виявилося, що Галя була з українських переселенців на Далекий Схід. Мабуть, тому і відчула симпатію до земляка, шукаючи в ньому втрачену ще дідами батьківщину. Дід її і справді походив з Полтави, а вона вже була амурська, тамтешня. З Зеленого Клину.

— Ми усі там були українцями — Просвіта, Громада, все як треба, поки нам не оголосили, що ми тєпєрь — русскіє, — дівчина якось розгублено посміхалася.

— Переконали?

— Аякже! Спочатку Колчак переконував. Мама розповідали. Мене ще тоді не було. А як совєти переконували, я вже пам’ятаю.

Особливе ставлення дівчини до себе Степан оцінив, коли після чергової розмови відчув, що м’які і теплі пальці на прощання вкладають до його долоні щось тверде пласке та шурхотливе.

Коли за Галею закрилися двері, він підніс долоню до очей. Підніс і ледь не втратив свідомість. У його пальцях лежав загорнутий у зім’яту фольгу шматок справжнього шоколаду. Господи, коли ж це він востаннє тримав таке у руках?

Розгорнувши здоровою рукою згорток, він і справді побачив шоколад. Чорний та солодкий. Такий чорний і солодкий, що від одного його вигляду забутий смак сам прийшов до рота.

— Мустафа-ага! Пригощайтесь! — Він відламав третину і простягнув сусідові. — Ви такого точно давно не пробували.

Кримець простягнув руку і одразу ж оцінив отримане.

— Галя давала?

— Галя, — підтвердив Степан і увіп’явся зубами у чорний солодкий уламок. Це були геть забуті відчуття, і він, навчений табірною непевністю, поспішав отримати їх всі й одразу.

— Яхши. Кароши шоколад! — зацокав язиком Мустафа. — Ти толька шоколад кушай. А Галя нє кушай. Ета женщіна, Бистрякова женщіна.

— Бистрякова?

— Е-е. Асобий аддєл.

Наступного дня, коли в гості вчергове завітав Васька Гуляй, Степан уточнив у нього:

— Мустафа каже, що Галя — жінка Бистрякова.

— Точно, — не замислюючись, засвідчив Васька. — Його шмара.

— Як це, його?

Васька зверхньо глянув на приятеля:

— Що, глазок на дєвку поклав? Тока давай бєз істєрік. Він — особіст і вибирає, кого хоче.

— Він особіст. А вона?

— А шо вона? Шо їй, в шахті загібацца? Каждий устраюєтца, як може. Жить же ахота.

Степан поволі відходив від струсу мозку і вже міг пересуватися майже без сторонньої допомоги, тому наступного вечора, коли до нього знов прийшла Галя, запропонував їй пройтися за барак, уникаючи зайвих вух.

— Ти це… — сказав він, коли вийшли на двір. — Чуєш? Ти мені більше шоколад не носи.

— Чому? — щиро здивувалася дівчина.

— Щоб той, хто… ну, хто тобі його дарує… Він не буде задоволений.

— А… от ти про що, — вона опустила очі і замовкла.

Степанові раптом закололо під серцем. І чого це його понесло? Не в шахті ж їй справді пропадати.

— Ні, ти не думай. Я тебе не засуджую.

— А мене і не треба засуджувати. Я сама себе знаєш як засуджую? Так, що вам усім…

Хлопець знайшов здорового рукою її долоню — м’яку і теплу. Дівчина не пручалася.

— Тільки зробити нічого не можу. Я ж німецька вівчарка. А з такими, знаєш…

— Вівчарка? Що, на роботу угнали?