Брати Капранови - Забудь-річка

Проте навіть тих, лівих черевиків не перепало новоприбулим, і вони помітно накульгували, пересуваючись мокрою долівкою і трапами з дощок. Відомість нормувальника фіксувала дедалі більше розшарування — хтось мав навпроти свого прізвища вже пару закреслених квадратиків, а у когось навіть перший ще не склався.

Степана цього разу ніхто не підганяв — навпроти його прізвища у відомості красувався напис «У розпорядженні маркшейдера». Але просто покуняти десь у сліпій вирубці він не вважав за пристойне — а чи не наважувався. Степан спочатку підправив кілька ненадійних опор, замінив дві крокви, що тріснули і небезпечно просіли — одну просто на очах у маркшейдера, який при цьому схвально кивнув. Пару разів його просив підмінити на своєму місці нормувальник — чи то до дальніх вагонеток на оправку відходив, а чи перекурював тихцем.

Під час однієї з таких підмін Степан примітив старого сивого німця з жалюгідно обвислим, колись певно тугим, гордовитим пивним пузом. Німець ледь пересувався, штовхаючи попереду тачку з помітним оку недосипом — недосвідчені навальники у такий спосіб проявляли свій гуманізм. Ідучи лавою, німець часто зупинявся, щоб прокашлятися, при цьому делікатно відвертався та прикривав рота руками — за що кожного разу отримував тачкою під коліна від заднього відкатника, ще й на додачу порцію німецької або гуцульської лайки. Іноді йому перепадало до того ж по спині дрючком, супроводженим російськими матюками десятника.

Прізвище старого — Абель — було першим у відомості, і навпроти нього все ще стояла відмітка про жалюгідні десять тачок, коли молодші колеги перевалили вже за тридцять.

Першим порухом Степана було бажання, користуючись можливістю, приписати нещасному кілька рисок, але він швидко подавив його — у десятників, та й у нормувальника старий німець явно трапив під особливу увагу. Через те подібне шахрайство навряд чи допомогло б старому, але могло дорого коштувати самому приписувальнику. Досвідчені табірники доходяг у забої не жаліли і головною їхньою провиною вважали той факт, що ті ще й досі живі. Бо план на кожного живого виписували однаковий — і не важливо, дистрофіки йдуть у лаву чи гренадери, на-гора треба дати однакову кількість вугілля. Тож норму доводилося врешті виконувати іншим, втрачаючи таким чином зайві сили і ризикуючи самим опинитися на місці доходяг.

— Майн Ґотт! — примовляв під носа німець при кожному русі. — Майн Ґотт!

Старих і немічних серед новачків було багато, але цей чомусь справляв особливо жалюгідне враження. Може, через те, що у дранті на його тілі вгадувався дуже колись достойний, зшитий з дорогого сукна одяг, а голову увінчував брудний тірольський капелюшок з обідраним пером. Колишній високий статус старого підтверджували також міцні яскраво-жовті мисливські чоботи, що якимось дивом не були конфісковані конвоїрами чи кримінальниками і напрочуд добре трималися у шахтовій багнюці.

До всього старий, напевно, ще й погано бачив, бо працюючи з кріпленням, Степан раз-по-раз помічав, як той, кульгаючи, завертав у сліпі лави, а потім з кашлем і безкінечним «Майн Ґотт» вибирався назад, відстаючи від колег іще більше.

А тим часом і для Степана знайшлася справжня робота. У бічному переході між лавами підгнила і тріснула центральна опора. Штрек виглядав загрозливо — порода згори посунулася, а крокви небезпечно перекосило. Обвал міг статися щохвилини. Для того, щоб по-справжньому зарадити ситуації, треба було перекладати всю обв’язку, а це потребувало матеріалів і часу. Тому Степан вирішив для початку підстрахувати підгнилого стовпа нашвидкуруч відпиляним брусом.

Справа була ризикованою, бо при кожному доторку до опори порода загрозливо ворушилася. Тож коли, проливши не один піт зі страху та напруги, Степан встановив-таки хитку додаткову підпорку, то вирішив ремонтувати обв’язку поступово, від краю до центру — так вірогідність потрапити під завал була найменшою.

Робота вимагала багато матеріалу, тому, перевівши подих і витерши піт з чола, він узявся тягати колоди та брус зі складу біля рейкового роз’їзду центрального штреку. Степан заощаджував сили і брав під пахву за раз одну-дві деревини, тому рейсів довелося зробити чимало. І під час останнього, коли біля проходу склалася вже помітна купка матеріалу, він раптом побачив як у небезпечний коридор завернув із тачкою підсліпуватий Абель.

— Стій! Стоп! Хальт! — крикнув Степан усіма мовами одразу.