Брати Капранови - Забудь-річка

— Тут у нас, конєшно, нє курорт, — маркшейдер кинув критичним поглядом по новій партії обідранців. — Но і ви на курортніков нє пахожи. І на шахтьоров пока нє пахожи, — трошки подумавши додав він. — А шоб бить шахтьором вам пєрвим дєлом нада знать, шо па нуждє у шахтє ходіть нєльзя. Бо тут як у танкє — дишиш чем пєрдіш. — Він обдивився ще раз різношерсту гуцульсько-прусську публіку, чекаючи, напевне, реакції на власний жарт.

Реакції не було жодної — очманілі від першого спуску у забій люди зовсім втратили здатність розуміти чужу для них мову — навіть якщо хтось до того і розумів.

— Ну шо ето за наказаніє! — розстроївся маркшейдер. — Опять фашистов нєрускіх целая смєна. А ну, хто может расталкавать етім нєлюдям?

У повітрі повисла тиша. Степан озирнувся, чи не знайдуться охочі, і врешті сам визвався:

— Я!

— Головка от хуя, — завчено пожартував маркшейдер. — Фамілія?

— Шагута. Степан. Спецконтингент.

— Ну давай, спєцконтингент. Наярівай.

Степан переклав цю нескладну промову спочатку німецькою, а потім українською.

— Расталкавал? Маладєц, — начальник набрав повітря у груди. — А куда ж ходіть по нуждє, спросітє ви мєня. І я вам скажу. Ходіть по нуждє нада у вагонєткі, коториє ідут на-гора. А почєму у вагонєткі? — він взяв паузу, щоб дочекатися, поки Степан перекладе. — А патаму шо і вонять нє будєт, і больше тон нам защитают, бистрєє виполнім план.

Степан слухняно повторював усе двома мовами, не знаючи, чи розуміють його слухачі, бо жодної реакції на похмурих обличчях не зауважив. Але оратор залишився задоволеним.

— Сєйчас ви пайдьоте туда, — він махнув рукою у напрямку центрального штреку. — Там вас разбєрут дєсятнікі. Всьо панятна? — Він дочекався Степана і театральним жестом приклав долоню до вуха. — Нє слишу!

— Гу-у-у — недружно загули кожен своєю мовою арештанти.

— Другоє дєло. Шагом марш, — він дочекався, поки колона рушить, і взяв Степана за рукав. — А ти падажді. Ти в майом распараженії останєшся. Віжу, шо хлопєц ти саабразітєльний, подєжуріш маім памошнікам. Єслі там ЧП какоє ілі падмога нада. А пака бєрі інструмент і сдєлай мнє ревізію крєпєжа у бліжніх вирубках. А потом за етімі чертямі крєпьож правєріш — ані там с пєрвава раза такова накрєпят, шо нє разгрєбьом.

Степан слухняно кивнув головою і рушив до найближчої ніші по нехитрий інструмент, пилку і сокиру — цьому знаряддю він вмів дати раду.

Найміцніші новоприбулі залишилися у центральній лаві — їх миттєво витягли з натовпу десятники і розставили по місцях. Ті, хто виглядав більш-менш здоровим, отримали до рук відбійні молотки та кайла і після короткого, на мигах, інструктажу стали забійниками — лупали і обрушували пласт вугілля, підрізаний знизу врубмашинами. Тих, хто вмів, а головне, мав сили вимахувати сокирою, призначали кріпильниками — тут перевагу отримали гуцули, з діда-прадіда привчені до роботи із лісом. Ну а ті, хто вже нікуди не годились — старі, хворі виснажені — перетворилися на відкатників, тобто катали тачки з вугіллям або штовхали вагонетки — ані механічної, ані тим більше електричної тяги у лаві не було.

Жменька в’язнів, які не глянулися десятникам з великої вирубки, розійшлися по малих лавах — туди, де вугілля залягало на невелику глибину і його рубали цілком вручну. На них чекала найважча і найнебезпечніша робота.

Степан провів бідолах поглядом і подумки сказав собі: «Вітаю! На відміну від них ти, здається, маєш нарешті шанс вибитися у придурки».

Але отримати шанс — це одне, а скористатися — вже інше, і він дисципліновано пішов коридорами, уважно оглядаючи опори і крокви риштування у пошуку тріснутих, підгнилих або й просто ненадійних кріплень.

За кілька годин робота у лаві сяк-так налагодилася. Кожен працівник врешті-решт зрозумів свій маневр — бо десятники мали на озброєнні важкі дерев’яні дрючки, ударами яких поправляли неуважних та підганяли тих, хто забарився.

З бічних штреків, хлюпаючи по калюжах та прогинаючи тонкі дошки настилів, потяглися тачки, і нормувальник біля вагонеток почав виводити на папері звичні свої ієрогліфи — чотири крапки — чотири тачки, чотири лінії — іще чотири, і дві навхрест завершували десяток. Цивільні черевики, які мали на ногах новоприбулі, не витримували зіткнення з вогкою, закиданою вугіллям та породою долівкою, і вже з половини зміни почали розлазитись просто на ногах новачків. Дедалі більше відкатників хизувалися мотузками, що підв’язували підошви. Навіть солдатські чоботи, як ті, що дісталися Степанові у першому таборі, недовго витримали тупцювання у водичці за тачкою чи вагонеткою. Тому нещодавно начальство привезло партію міцних, грубих черевиків — усім хороших, якщо не враховувати, що за чиїмось злим жартом весь вагон виявився завантаженим взуттям виключно на ліву ногу. Степан завбачливо підібрав для правої більший за розміром екземпляр, але ще довго великий палець крутило та натирало зашкарублою шкірою, а ніготь болюче вростав.