— Канон прогресує. Догма — ні. Ви знаєте, найскладніше у служінні — це проповіді. Не повірите. Інколи доводиться готуватися до звичайної промови більше, ніж до іспиту у семінарії. Бо у семінарії тебе слухають викладачі, професура, а на проповіді… Словом, ви їх щойно бачили.
— Бачила, — із сумом підтвердила Уляна
— Отже, сьогодні я провалився, — зітхнув священик. — І цей провал значно гірший, ніж перед викладачами семінарії.
— А може, тут просто неможливо було не провалитися?
— Дякую, — посміхнувся панотець. — Ви дуже тактовні.
Повернувши на Інститутську, вони опинилися у довгій колоні людей з транспарантами, що рухалася на підсилення протесту.
— Від Арсенальної теж ішли до Ради, — пояснив отець Дмитро. — Хто міг знати, що вулицю перекриють. Я сам звідти прийшов.
— Думаєте, мітинги допоможуть? — скептично звела брову Уляна.
— Бог допоможе.
— Але ж Білорусі Бог не допоміг. І Росії теж.
Панотець на ходу перехрестив демонстранта, що попросив благословення.
— Бог не працює замість людей. Він тільки допомагає тим з них, хто щось робить. І допомагає тим більше, чим більше вони роблять.
— А як ви гадаєте, ми достатньо робимо, щоб Бог нам допоміг?
Отець Дмитро замислився.
— Щиро кажучи, не знаю.
— А я должен узнать, хто ти на самом дєлє — плєнний фашист ілі бендеровскій бандіт, — червоні очі майора Бистрякова, здавалося, здатні були просвердлити дірку у черепі і зазирнути крізь неї у самий мозок. — Разніца нєбольшая. Но я узнаю.
— А третього варіанта нєт, гражданін начальник? — Степан Шагута вже котру годину стояв, по-військовому виструнчившись посеред кімнати особливого відділу і, щоб не втратити свідомість, знаходив у собі сили зрідка відповідати особісту короткими реченнями.
— Третього? Ти, гад гітлєровскій, паскуда фашисская хочеш чістєнькім вийті? Смірна-а! — слідчий оббризкав слиною його обличчя, і Степан струснув головою, намагаючись позбутися бридкого відчуття. — Так я тєбє скажу твой трєтій варіант. Шо ти одно і другоє одноврємєнно. І судіть ми тєбя будєм по суровим законам нашей соціалістіческой родіни.
— Контужений я, гражданін начальник. Не помню нічого.
— Слишалі ми еті пєсєнкі.
Особіст відійшов до столу і відкрив засмальцьовану картонну течку — справу, заведену ще репатріаційною комісією табору «спецконтингенту» у австрійському Вілляху. Розпочинала її довідка німецькою з лікарні з іменем, прізвищем та діагнозом — контузія та амнезія. Потім, вже у фільтраційному таборі, додалося повідомлення районного НКВД, про те, що за інформацією односельця Мар’яна Гурницького Степан Шагута у 1941 році пішов до бандерівських банд і навіть дослужився там до сотника. Згори було підшите невідь-звідки взяте повідомлення німецькою мовою про те, що рапорт шице Шагути про переведення до дивізії «Галичина» задоволений. Тепер же Степан помітив, що до справи додалася ще якась папірчина.
— Красноармєєц Шагута пропал бєз вєсті 25 сєнтября 1944 года, — зачитав урочисто особіст і знову почав буравити мозок арештанта своїми червоними очима. — Ета про тєбя? Відіш, ми всьо знаєм.
Так от в чому причина цього допиту… Степан знову струснув головою. Він мобілізував усі резерви знесиленого від голоду організму, бо знав: якщо впаде, спочатку битимуть ногами — вміло та методично, не до смерті чи каліцтва, а задля найбільшого і найдовшого болю. А потім віділлють водою і знову поставлять струнко на всю ніч. І прослідкують окремо, щоб від завтрашньої зміни на больничку не зіскочив. А тоді новий допит.
— Тоєсть на самом дєлє ти… — Бистряков зіщулився. — Плєнний красноармєєц?
Колишніми полоненими червоноармійцями у таборі були ледь не половина. Офіцери, прапорщики і рядові, вони вважалися відносно привілейованою кастою. Траплялися навіть випадки, коли тих, хто довів, що не співпрацював з фашистами, а був, скажімо, у партизанському загоні, розконвойовували, проте без права повернення додому. Такі «щасливчики» отримували документи, але все одно не мали іншого виходу, ніж залишитися працювати на тій самій шахті, живучи у таких самих бараках з єдиною відмінністю від решти — можливістю інколи виходити за межі зони «поработать за картошку», тобто за додатковий злиденний харч.
— Одно толька мєня трєвожит, «красноармєєц» Шагута. І знаєш, што? — Майор раптом розмахнувся і відважив короткого ляпаса. — В глаза смотрі!
Удар в обличчя вважався найлагіднішим способом привести до тями підслідного і не варто було провокувати застосування суворіших методів. Степан відкрив важкі повіки і через силу навів різкість на червоні буравчики лютих очей особіста.
Читать дальше