Брати Капранови - Забудь-річка

Улянина мандрівка насправді мала на меті забрати документи в офісі одного з народних депутатів — бо шеф останнім часом поглиблював знайомства серед вищих ешелонів влади. Марно спробувавши дістатися місця зустрічі машиною, вона врешті кинула її у провулку біля музею та попхалася бруківкою крізь натовп нагору. Це не було такою вже важкою справою, бо інтелігентні захисники мови ввічливо розступалися на перше прохання, однак поки дісталася огорожі Ради, кількість таких прохань перейшла усі можливі межі.

І тут на Уляну чекав сюрприз.

З’ясувалося, що мітинг біля автобуса-сцени, впирався у щільні шереги міліції зі щитами та кийками. На дальньому фланзі ішла навіть відверта штурханина — якісь відчайдухи намагалися все-таки прорватися нагору.

— Мені до Верховної Ради, — розгублено звернулася Уляна до щитів, що ховали за собою стражів порядку.

Один з них без слів махнув головою у шоломі вбік. Уляна слухняно перемістилася вздовж шереги.

— Мені до Верховної Ради, — повторила вона, коли дісталася краю вулиці.

Людина у цивільному, що стояла поза лавою скомандувала:

— Пропустіть!

І щити розступилися саме настільки, щоб між ними змогло протиснутися худорляве Улянине тіло. За спиною лава негайно зімкнулися.

Уляна озирнулася. Лише позавчора тут мирно тинялися у очікуванні фіналу Євро розмальовані іспанські та італійські фани. А тепер вулиця мала вигляд як мінімум загрозливий. Проте, як виявилося, справжня загроза була попереду.

За спиною міліціонерів купчилися коротко стрижені спортивного вигляду молодики у цивільному, що їх у Києві називають гопниками. Деякі тримали в руках пошарпані пластикові пляшки з водою, а дехто вже навіть примірявся кинути свій не такий вже й безневинний снаряд у бік демонстрантів. Міліцейська лава стояла спиною до цього контингенту, неначе не їх вони мали б насправді виловлювати. А за кількасот метрів біля Маріїнського парку виднілася завішана синьо-білими плакатами сцена, з якої линули радянські пісні. Сцена поки що була порожньою, але попід нею курили купки звезених з усіх усюд демонстрантів. Вони захищали російську мову.

Поки видзвонювала помічницю депутата та чекала на документи, Уляна уважно вивчала новітніх захисників. І від результатів цього вивчення їй похолола спина.

Це вже не були істеричні бабусі чи дідусі, або ж апатичні студенти, як на звичайних провладних акціях. Демонстранти біля сцени, судячи з вигляду, доводилися рідними братами гопникам, які купчилися за ментами. Й від них також тхнуло небезпекою. Багато хто з молодиків тримав прапори та плакати, але руків’ями цій агітаційній продукції слугували зовсім не традиційні вудки, а держаки від лопат, якими можна запросто проломити голову, якщо та не захищена міліцейською кевларовою каскою.

Може, саме через наявність касок охоронці порядку і повернулися до них спиною? — з’єхидничала Уляна подумки.

Жарти жартами, але врешті треба було вибиратися додому. Назад у натовп іти не хотілося. Судячи зі звуків, атмосфера там ставала нервовою. З іншого боку дорогу заступали коротко стрижені захисники російської мови з дубцями напереваги. Теж хорошого небагато.

Вирішивши, що долати лінію зіткнення все-таки небезпечніше, Уляна швидко, не піднімаючи очей, попростувала за сцену і раптом зупинилася, не повіривши своїм вухам. Десь зовсім близько лунала українська мова. Два чоловічі голоси.

— Я вам кажу, тут небезпечно.

— Я просто хочу з ними поговорити.

— А говорити з ними вам, батюшко, ще небезпечніше.

На тротуарі неподалік стояли невисокий сивий священик у рясі та з хрестом у руках та міліцейський капітан у звичайній формі і без щита.

— Я вам ще раз говорю, батюшко, ідіть з миром. Це не ті, кому вам треба проповідувати.

При цих словах в Уляні прокинувся юрист. У таких випадках вона нічого не могла з собою зробити — ані змовчати, ані піти, і майже завжди про зроблене жалкувала. Так і цього разу — замість продовжити свій шлях, вона у кілька кроків наблизилася до співрозмовників.

— Пане капітане! Ви хочете сказати, що ці люди небезпечні?

Міліціонер обернувся:

– Ідіть додому, громадяночко.

— Як же я дійду до дому, коли навкруги повно небезпечних людей? — показово здивувалася Уляна. — Ви ж міліціонер. Візьміть своїх колег і захистіть мене і оно батюшку. Замість перекривати дорогу нормальним людям нейтралізуйте цих гопників, поки вони тут усе не розгромили.

Капітан опустив очі: