Брати Капранови - Забудь-річка

Дивізіянти щедро поділилися з повстанцями харчами, а головне — амуніцією, яка геть вичерпалася в останньому бою. Після відпочинку і завершення приготувань до вимаршу німецький сотник підійшов попрощатися.

— Тримайте! — простягнув він Шагуті пакет і козирнув. — Це мапа із позначеними позиціями наших військ. Щасливої дороги!

Це був царський подарунок — шанс уникнути сутичок у найбільш небезпечній прифронтовій зоні. Гауптштюрмфюрер не на жарт ризикував, передаючи до чужих рук ці надсекретні дані, і Степан розчулено простягнув руку:

— Дякую. Це збереже не одне українське життя.

Барвінський відповів посмішкою і щирим рукостисканням. А Степан затримав його долоню у своїй:

— Пробачте, пане підполковнику, маю одне запитання… — він узяв паузу, щоб сформулювати точніше. — Чи правда, що ви служили в охороні Петлюри?

Той здивовано підняв брову:

— А звідки ви знаєте?

— Хлопці у таборі казали. Тому я вас і запам’ятав.

— Було таке, — кивнув Барвінський і наморщив чоло. — А у нас, до речі, теж служить Шагута. У третій сотні, кулеметником. Не родич?

— Шагута? А як звати?

— На жаль, не знаю.

— Він тут?

Сотник заперечливо похитав головою:

— Третя сотня лишилася на основних позиціях.

— Ну то перекажіть йому вітання з Бережанщини.

— Обов’язково перекажу.

І українські офіцери ще раз потисли руки.

— Де ти з ним домовився? — Уляна протиснулася слідом за Степаном через турнікет за огорожу фан-сектора — так називався обнесений парканом плац посеред Хрещатика, який завершувався величезним телеекраном та традиційною для Києва сценою на Майдані.

Сектор цей з’явився за кілька днів до відкриття Євро-2012 — футбольного чемпіонату, який влада урочисто оголосила «національною ідеєю українців». Преса писала, що це — найкраща фан-зона за історію чемпіонатів, якою Київ прославив себе навіки. А опозиція кепкувала з п’яних уболівальників, які дзюрили просто попід київські каштани, а точніше, з мера, який заявив, що у такій поведінці європейських гостей нема нічого страшного і закони гостинності понад усе.

Степан задер голову, щоб зорієнтуватися:

— Під екраном, тільки під яким?

Вздовж Хрещатика височіло ще кілька монструозних конструкцій з телевізорами.

— Ну, і як ми його знайдемо?

— Не знаю.

Була неділя, останній день чемпіонату. Фінал, у якому мали зустрітися збірні Іспанії та Італії. Тому вже з обіду, одразу після відкриття фан-зони тут було не проштовхнутися. Усі з ентузіазмом жлуктили пиво, і дивилися повтори голів чемпіонату на велетенських екранах. Уляна не дуже полюбляла компанії п’яних чоловіків, а надто враховуючи своєрідно потрактовані мером закони гостинності, тому намагалася триматися подалі від каштанів.

Коли збірна Італії несподівано обіграла німців і пройшла до фіналу, нова італійська родичка, як між собою звали вони Б’янку Шагуту, написала, що її бойфренд збирається на матч, бо не може пропустити історичної події. Щиро кажучи, слово «бойфренд» в устах ефектної, судячи з фото, ровесниці-італійки потішило Уляну. Значить, не тільки вона у своєму віці не спромоглася налагодити сімейне життя. «Ти в тренді», — відкоментувала, як завжди, цинічна Катька.

Ну а оскільки вже бойфренд їде, гріхом було б не передати раптово віднайденим родичам, чи як іще їх можна кваліфікувати, італійських сувенірів, чи якихось маленьких сімейних реліквій на пам’ять про діда Стефано-Степана Шагуту, якого вони так старанно розшукували.

За час листування інтернетом Уляна трохи засвоїлася із письмовою англійською, але усної геть не розуміла, як і більшість тих, хто вчився у школі та університеті. Тому відповідальним за зв’язок з італійським гостем було призначено Степана — по-перше, його портовий варіант англійської дозволяв зорієнтуватися у специфічній середземноморській вимові гостя, а по-друге, він як чоловік краще б порозумівся з іншим чоловіком, ще й уболівальником.

— Жалко, що я не родився сто років тому, — зауважив Степан.

Уляна витріщила очі:

— Це іще чому?

— У херсонській Централці до тридцятих років вчили італійську. І добре вчили. Зараз би спілкувався з ним. Як казала мама: вчися, синку, на старості, як найдеш.

— Це тобі було б… сто років! Точно, що «на старості», — засміялася Уляна. — Оце у нас із тобою була б любов!

— Навряд чи, — похитав головою Степан. — Якби я родився сто років тому, мені б випала Перша світова, за нею революція, потім громадянська війна, чи як тепер кажуть, визвольні змагання.