Брати Капранови - Забудь-річка

Ночі влітку короткі, тому пересувалися форсовим маршем, практично без привалів, що дуже виснажувало бійців. Довгий денний відпочинок при ощадливому харчуванні аж ніяк не дозволяв повністю відновитися. Але виходу не було.

«Галичина — територія Генерал-губернаторства, тому там трохи інші стосунки з німцями, — попереджав командир Леміш, коли ставив задачу на марш. — Там на вербувальних пунктах до Дивізії черги стояли, тож ви не дивуйтеся тамтешнім порядкам. Але тепер, з відступом німецької армії, Галичина приєднається до нас і стане проти нового окупанта. Дотепер тереном наших змагань були Волинь та Полісся, але тепер до них долучиться Галичина, бо вона завжди стояла і стоятиме на твердому національному ґрунті. Там тепер твориться багато збройних відділів УПА».

Сухий, гострий на обличчя Леміш був галичанином, тому переймався за репутацію рідного краю. Трійця не потребував зайвої агітації, бо, по-перше, сам походив з Галичини, а, по-друге, у його сотні зібралося досить галицьких хлопців, які задля того, щоб воювати з німцями, мусили були перейти німецько-німецький або ж українсько-український кордон Генерал-губернаторства та Волині.

«Але будь-яка національна революція мусить спиратися на регулярну армію. Так само, як Хмельницький колись обіперся на реєстрових козаків, опорою для нової української революції стане дивізія «Галичина», — переконував Леміш, нервово крокуючи сюди-туди кімнатою, в якій містився штаб. — Німці самі нам готують армію, з якою ми відвоюємо Україну. Бо минув час особистих амбіцій та отаманщини. Уся нація має об’єднатися незалежно від політичних поглядів. Минулий етап повинен був направити визвольну енергію в єдине річище, і тому, сподіваюся, ви забудете прикрі моменти, що могли бути щодо вас особисто, і всю свою енергію поставите на службу новій українській державі», — тут командир зупинився і примружився, зазираючи в обличчя сотнику, бо, напевне, був поінформований про Фронт української революції, в якому воював Трійця, і про боротьбу з ним відділу Крука та місцевої ОУН. Втім, тут Леміш мав цілковиту рацію. Порівняно з теперішньою війною усі образи та несправедливості минулого відходили далеко на другий, якщо не третій план.

А проте галицькі загони УПА, про які говорив командир, творилися, певно, десь подалі від лінії фронту, тому що тут, поблизу нових позицій німецької оборони, не зустрічалося жодного сліду їхнього існування.

Сотня Трійці розтягнулася на кількадесят метрів. Посередині ішли фіри з провіантом та амуніцією. Спереду чота Дніпра забезпечувала розвідку, тил прикривав кулемет Галини. Найбільшим клопотом залишалися набої, бо можливості поповнити їх не траплялося, а у перестрілках з дрібними загонами карателів та військовими патрулями амуніція танула, як бурульки на стрісі у березні.

Усі ці думки не давали спокою Трійці, і він стурбовано пересувався вздовж колони — то перевірити авангард, то підтягти тили. Кожен раз, як на очі траплявся Борух, сотник уважно придивлявся до його ходи, бо цивільний до останнього нігтя хлопець добряче намуляв ноги і у будь-який момент міг зі справного бійця перетворитися на лежачу амуніцію, як жартома називали хлопці заслаблих на «мирні» хвороби.

Так у клопоті та роздумах минув черговий перехід. Крайнебо зачервонів, і сотня зупинилася переднювати у густих чагарях, подалі від лісових доріг та галявин. Густе листя добре ховало навіть коней та фіри, а люди могли просто розчинитися у цій гущавині. Розпорядившись зі сніданком, який правив за вечерю, сотник виставив стійкових, прослідкував за обладнанням позицій для кулеметів, роз’яснив чотовим план дій на випадок несподіваної атаки і тільки потім ліг подрімати попід осикою на вологій від роси землі. Ноги гуділи хіба що трохи менше за голову, тіло холодила вогка земля, а в душі ворушився якийсь хробачок недовіри до себе — чи не пропустив чогось бува. З цим тривожним відчуттям сотник Трійця і заснув.

Прокинувся від свисту, що долинав звідкілясь згори. Свист був таким довгим, що Трійця встиг крізь сон прислухатися до нього, потім поміркувати, чи варто прокидатися, потім вирішити, що варто… І тут ранкове лісове повітря розколов вибух. Сотник миттєво опинився на ногах, зметикувавши, що насправді сонний розум зіграв з ним злий жарт — свист тривав не більше двох секунд, як це завжди буває, коли летить міна з міномету. Міна вибухнула десь у кронах дерев, і лише за трісками та листям, що полетіло навсібіч, можна було визначити приціл ворога. Одразу за нею почувся звук наступної, а потім ще. Лісове птаство здійняло неймовірний рейвах, хіба що не гучніший за самі міни. Стрільці заметушилися навкруги, хапаючись за зброю, чотові намагалися зібрати своїх людей.