Брати Капранови - Забудь-річка

Коли уже заведуть у нас гарем?

Трійця зупинився поруч, бо такої пісні ще не чув.

Жінки в УПА переважно працювали у тилу: шпиталях та майстернях, що обшивали бійців. Ну й звісно, були зв’язковими, бо жінці легше пройти застави та патрулі окупантів. Поки відділи квартирували по селах, хлопці могли залицятися до місцевих дівчат, ба навіть сходити до якоїсь удовиці, але щойно ситуація загострилася і УПА остаточно перебралася до лісу, жіноче питання постало досить гостро. Короткі відпустки додому, які мали усі місцеві вояки, якось знімали напругу, крім того хлопці переважно були гарної сільської закваски, яка не дозволяє відкрито проявляти свої любовні настрої. Звісно, траплялися й суди над тими, хто намагався у царині почуттів скористатися силою, але переважно це все-таки були колишні червоноармійці, що виросли без віри у Бога та пошани до людей. Трійця згадав медсестру зі старшинського вишколу, через яку мало не потрапив до карної сотні — бо з’ясувалося, що до неї клинця підбиває сам начальник СБ округи. Дівчині лестила увага начальства, але сердечна симпатія була на стороні курсанта. Так вони й бігали потайки на побачення, аж поки бідолашний хлопець не запізнився на шикування і в результаті був оголошений дезертиром. Добре, що викладачі заступилися — то відбувся буками.

А от сотник Буча, у якого Трійця прийняв справи, не зміг впоратися з примхами Амура, від кохання до зв’язкової втратив пильність, став нехтувати обов’язками командира і в результаті був розжалуваний та переведений до іншого куреня. Він дуже переживав, жалівся, що сам створив підрозділ, навчив людей, а тепер хтось інший буде ними керувати. Проте рішенню підкорився — а де ж ти дінешся? І для решти став прикладом того, що ліричні почуття треба відкласти на мирний час.

— Нічого, хлопці, — сказав Трійця, підводячись. — Як відвоюємо Україну, то дівчат на всіх стане. Після перемоги.

Хлопці промовчали. Та сотник і сам не особливо вірив у сказане.

Перепочинки на марші були надто короткими, щоб добре відновити сили бійців. Люди натомилися, щоки у більшості ввалилися, а під очима залягли темні кола. Усі сумували за недавніми часами, коли їли досхочу, а ще за ковбасами, які робив колись німець-різник, до того, як усіх полонених розпустили по домівках, і за варениками та борщами, на які багаті гостинні селяни навіть під час війни. Зараз же провізію знову доводилось заощаджувати та й готувати не було коли — дим від багаття видає розташування навіть серед густого літнього листя, а рухатися доводилося у постійному сусідстві з німецькими військами. Лінію фронту вдалося перейти хащами, бо й фронту як такого ще не було — совіти зупинилися, щоб підтягнути резерви, а німці окопувалися і перегруповували сили.

Скільки сходжено цими лісами! Трійці пригадувався агітаційний похід на Житомирщину, коли УПА раптом із рідної гостинної Волині потрапило на похмуре підрадянське Полісся. Тоді теж не було що їсти, бо селяни, залякані та пограбовані місцевими партизанами, з недовірою ставилися до українського війська і ховалися по льохах, щойно бачили колону на дорозі. Ані агітація, ані брошура «Земельна реформа УПА», яку роздавали у кожну хату, не могли їх виманити звідти. І тільки коли бійці Трійці спалили молотарку, до нього прибігла делегація: «Що ви робите!? Це ж ліґеншафт! Німці нас покарають! У нас в кожному селі шибениця стоїть!». Політвиховник Тарас, який так само, як і всі, сердився на затюкане та покірливе місцеве населення, відповів злостиво: «Так це ж не ви! Це ж УПА! А ви до нас стосунку не маєте. То так і скажіть. А шибеницю ми теж спалимо». Так і зробили. Коли раптом за два дні прийшла делегація з сусіднього села з проханням спалити молотарку і їм, бо оце ж у сусідньому селі німці через це розпустили колгосп-ліґеншафт і кожен тепер може хазяйнувати самостійно. Відтоді стосунки з поліщуками поліпшилися, вони навіть іноді ділилися провізією попри те, що жили у постійних злиднях вже десятки совіцьких років.

А проте той похід не можна було порівняти з теперішнім, адже німці тоді практично не траплялися, а радянські партизани, ліниві та п’яні, тікали за першої серйозної перестрілки. Сьогодні ж, посилені частинами СМЕРШу, вони постійно висіли на плечах.

Дорогою прийшла звістка, що курінний Крук загинув при переході фронту. Трійця вирішив не засмучувати цим хлопців, які переважно поважали та цінували курінного, бо попри суворість він був гарним командиром і дарма під кулі не посилав. Смерть, яка колись у юності здавалася суто релігійною справою, з молитвами, ладаном та сльозами, нині оселилась у кожній хаті, приєдналася до кожної чоти, вона і зараз крокувала поруч із хлопцями на захід, вибираючи майбутніх жовнірів для свого війська. Трійця, як і всі, звик до її дихання поруч, але все-таки загибель командира — це трохи інше, вона так чи інак підриває бойовий дух, а він у цьому рейді потрібен, як ніколи.