Брати Капранови - Забудь-річка

Зрозуміло було все, а зокрема й те, що точно дотриматися такого наказу неможливо. Бо вночі — а УПА діяло переважно вночі, за що й отримало прізвисько «нічні» — тож уночі відрізнити солдата від смершівця, есеса від партійця… Не запитувати ж насправді у кожного аусвайс. Втім без потреби у бій встрягати не варто — це було зрозуміло усім. Тим більше, що з набоями ситуація кепська. Та й дорога до Самбірщини не близька, людей треба берегти. Війна ще не завтра закінчиться.

Трійця скомандував відпочивати і сам пішов до землянки, де тимчасово розташувався штаб. Сюди, на узлісся, зараз перебралося все село, мирні мешканці привели з собою худобу, рятуючись від конфіскацій та відвертого грабунку, що його розпочали радянські солдати. Люди тулилися у куренях та землянках, повертаючись до села тільки вдень для роботи на городах та в полі. Чекали, поки піде фронт, який гуркотів гарматами зовсім поруч.

Тому підрозділи, що відновлювалися після прориву з котла під Гурбами, намагалися не обтяжувати і без того важке життя селян і для себе облаштовували курені. Богу дякувати, червень цього року був сухим, тому жили навіть з деяким комфортом. Їжею постачали селяни, отримуючи натомість бофони — квитанції, якими УПА зобов’язувалося відшкодувати у майбутньому усі витрати. Щиро кажучи, у таке відшкодування ніхто не вірив, однак годувати воїнів більшість вважала за обов’язок. Гірше було із шарварком, особливо якщо везти щось треба було далеко. Селяни шкодували коней та возів, боялися, що потраплять під обстріл.

У штабному курені Трійця забрав документи та всівся під дубом писати наказ про завтрашній вихід. Усю канцелярію доводилося носити із собою, тому писав щільно, дрібними літерами, відганяючи з пальців нахабних комарів, скорочував назви та псевдо не тільки на випадок, якщо документи потраплять до ворога, але й щоб не носити зайвої ваги.

Після підійшли чотові та доповіли про підготовку до вимаршу. Хворих не було, двоє з легкими пораненнями мали сили пересуватися самостійно. Хлопці були заморені, але настрій зберігали бойовий. Серед зброї переважала мадярська, що її угорці були охоче міняли на їжу. Встановився навіть певний курс обміну: за яйце давали гранату, за курку — автомат. Взагалі стосунки з мадярами склалися якнайкращі — лише оголошення, що ти з УПА, давало прохід до сіл, де стояли війська, не кажучи вже за провізію, яка відкривала геть усі дороги. Отже зброї не бракувало, і надлишок її навіть залишили у розпорядженні Самооборонного кущового відділу. Інше питання — амуніція. Постійні сутички з карателями і тиловими частинами виснажували запаси, а оперативно поповнювати їх було нелегко. Тут доводилося покладатися на військове щастя, яке не залишає справжніх бійців і вчасно посилає їм обози супротивника.

Поки завершили розмову з чотовими, сонце сховалося за деревами, з поля почали вертатися селяни, а кашовари покликали вечеряти.

Перед вимаршем Трійця дав розпорядження годувати бійців якнайкраще і ретельно перевіряв виконання наказу. Адже в дорозі не завжди є час і можливість попоїсти, а голодний солдат — це лише півсолдата, як любив повторювати полковник Бойко, що викладав на старшинському вишколі тактику. Випускник французької військової академії, який ділився своїми знаннями із земляками, вважав питання забезпечення харчами не менш важливим, ніж забезпечення амуніцією. І мав рацію. Бо знов-таки, воює не зброя, воюють люди.

Після вечері ситі й задоволені бійці розійшлися купками — побалакати, як це годиться, перед сном. Лише чергова зміна стійкових пішла змінити товаришів, щоб ті теж могли повечеряти. Тут, у лісі, сутінки згущалися значно швидше, і сіре небо над темними кронами дерев світилося, неначе велетенський кіноекран після обриву стрічки.

Трійця пересувався від однієї компанії до іншої, сідав поруч з хлопцями, курив та прислухався до розмов. А говорили чомусь переважно про мирні часи — хто як жив, де бував, згадували подруг та наречених, адже більшістю тут була молодь, що ще не встигла одружитися, точно так, як і їхній сотник.

— Куди глянеш, всюди жінка просить тебе в мент

Як не прийдеш, Грицьку, Петре, зроблю собі смерть.

Що то ся на світі стало, що то є, хто зна?

Чи то, може Бог карає, а чи то війна… — співали хлопці з сотні Довгого, під акомпанемент губної гармошки:

Ах, гарем, ти чар душі і тіла!

Ах, гарем, ти мрія всіх мужчин на світі!

Ах, гарем, ти рожі квітка спіла!