Брати Капранови - Забудь-річка

Сотник вимовляв слова повільно й чітко, роблячи довгі паузи, як і годиться говорити перед великою кількістю людей, щоб усі встигли тебе зрозуміти. Це вміння, як і багато інших, засвоїв вже під час старшинського вишколу, куди курінний Крук відрядив його одразу після переходу з ФУРу.

Очі Трійці зупинилися на другові Журбі, єдиному з сотні, що мав залишитися тут, під совітами. Але зовсім не через те, що так хотів. Пригода цього хлопця та його неофіційне прізвисько Півдупченко, або ж просто Пів-дупи, вийшла далеко за межі куреня. Про нього згадували у всіх навчальних таборах УПА-Південь, на кожному вишколі новоприбулих. Справа в тому, що Журба дуже любив дівчат. Звісно — хто з хлопців їх не любить! Втім свою схильність до слабкої і тому прекрасної статі Журба виявляв передусім язиком — любив похвалитися своїми подвигами, до речі, цілком реальними, тому що вояком був чудовим. Але оця слабкість до дівчат… Отже одного дня зайшли вони у село, стали постоєм, а ввечері, як годиться, місцеві активістки зібрали вечорниці — бо треба ж дати відпочинок хлопцям, які тижнями у лісі. Ну й Журба один з перших прибіг на ті вечорниці, чотового умовив, щоб на стійку не ставив, обіцяв, що потім відслужить. Прийшов, звісно, зі зброєю. В руках — для солідності — граната. А в хаті — столи, а на столах тарелі, глечики та макітри, а в них пироги, пиріжки, голубці, сметана, узвари, молоко, печеня. Щоб серце і живіт бійців трохи зігрілися. Дівчата у найкращому своєму вбранні, бо тоді такі відвідини українського війська в селі були як свято. Отож і Журба взявся до справи — одною рукою за пироги, другою до дівчат… а в ній граната. Заважає. То після того, ж усі намилувалися на його сміливість, поклав її до задньої кишені, щоб не перешкоджала справі. Сидить оце разом із іншими хлопцями, а дівчата дивляться тільки на нього, бо усе козак встигає — і поглядом наділити, і посмішкою обдарувати, і словом зачепити, адже язикатим був нівроку. Але ж і дівчата постаралися — на столах стільки, що у животи не вміщається, хоч трамбуй. То й запрошують бійців набирати з собою, щоб і товаришам на стійці, які усіх охороняють, дісталося, та й собі поласувати… Ну Журба і радий старатися, бо чоловік має вміти і голодувати, і бенкетувати, інакше який з нього вояк? Пиріжки за пазуху, коржі у кишені. А коли мундир набив, давай у штани, а у задній кишені граната… Отже котрий він там за ліком коржик у кишеню пхав, невідомо, але почув раптом тихеньке «клац!»… І зрозумів, що це вона. Якийсь із смаколиків зачепив за безпечник і висмикнув його. Що робити? Вибух — за лічені секунди. Як витягати ту гранату — зашпортаєшся, та й куди її діти, коли до вікна не доб’єшся, людей повна хата. А якщо вибухне тут… Навіть говорити не хочеться, та й нема коли. Отже вмить Журба ухвалив єдино правильне рішення — а козак був, як сказано, не останній, сміливий, навіть відчайдушний. Підскочив він, немовби оце до вітру приспічило, і просто через стіл — до дверей. А сам посміхається, щоб дівчат не сполошити. В двері вискочив, крикнув: «Я на хвилинку!». Тут воно і рвонуло, просто у сінях. Хлопці думали — засідка поліцаїв, зчинився рейвах, піднявся алярм. Коли вискакують — Журба лежить у калюжі крові долілиць, стінки усі посічені вибухом, і жодного ворога навкруги. Хлопцю пощастило — чи то Бог зберіг, бо не за себе він піклувався, коли до сіней вискакував. Отже пошматувало його добряче, але головним чином — дупу, яка, як відомо, є найбільш м’язистою частиною людського тіла. Лікар Розенфельд, який випадково був разом із сотнею, зашив судини, сяк-так склав шматки, і в підсумку хлопець очуняв, згодом навіть повернувся до своєї сотні, щоправда ходив поганенько, тому у вилазки його не брали, а на вимаршах тримали здебільшого біля возів забезпечення. Зараз же він не йшов далі із сотнею Трійці, а натомість очолив місцевий кущовий відділ самооборони. Така вона — війна.

Згадавши історію цього, колись веселого, а тепер вже відповідно до свого псевдо зажуреного хлопця, сотник несамохіть усміхнувся, але одразу прогнав з обличчя непрохану усмішку. Командир має завжди відповідати вимогам моменту, а момент був цілком серйозний. Сіро-зелена лава бійців їла його очима.

— Отже, ще раз нагадую вам наказ командувача УПА генерала Чупринки. У бій з регулярними частинами Червоної армії і Вермахту першими не вступати. На вояків не нападати. Полонених солдатів відпускати без зброї, офіцерів міняти на наших. Знищенню підлягають тільки місцева окупаційна адміністрація, загони СМЕРШу, СС, СД, а також усі партійці. Серед військових, які родом зі Сходу, будемо проводити виховну роботу, вони мусять стати на захист України. З мадярами у нас мир, хай вертаються, звідки прийшли. Реквізиція з тилових частин і складів відбувається по можливості без крові, при виявленні обозів повідомляти командира з метою вступу у перемовини. Ми не воюємо із простими солдатами, а тільки з партійними, з комісарами, з СС та НКВД. Все зрозуміло?