Брати Капранови - Забудь-річка

Посада з правом виходу із зони здавалася недосяжною для будь-якого підконвойного, але тільки не для Вічного ЗеКа Васьки. Він вмів знайти підхід до будь-кого на зоні, і маючи неабиякий лінгвістичний хист, з українцями говорив мішаною українською, з німцями — містечковою німецькою, яку вивчив ще перед війною від засланих українських та поволзьких німців; спілкуючись із кримськими татарами, охоче вживав їхні слова та навіть цілі фрази, ну й не забував, звісно, блатної музики — що на ній виріс, але застосовував нечасто — у фільтраційному таборі майже не водилося кримінального контингенту.

— Всє ви — ізмєннікі соціалістічєского отєчества — кричав політрук галицьким і прусським дядькам, які у більшості не розуміли російської, а якби розуміли, то збагнути, звідки у них, польських чи німецьких громадян взялося раптом це «отєчество» і як вони могли йому «ізмєніть», не зуміли б.

– І пока наши доблєсниє органи будут вас провєрять, ви будєтє занімацца абщєствєннапалєзним трудом на шахтє!

— Може, перекласти для німців? Нічого ж не розуміють, — запропонував Степан Васькові, який підійшов до нього і приязно пригостив махоркою. Їхня симпатія була взаємною і мала окрему історію.

— Не поможе, — сплюнув той крізь зуби. — Ти подиви на них. Ну скіко вони продержаться?

Картина й справді не надихала. Виловлені по горах сиві вуйки та змарнілі прусські бюргери, що за віком та здоров’ям не годні були навіть до фольксштурму, у низький вирубці, де тече зі стін, хлюпа під ногами, а подача повітря «поки що» не налагоджена, не мали жодних шансів вижити.

— Ви будете получать по кілограму хлєба. Подумайте, ілі ваши родствєннікі на волє столько получают, — судячи з цього «ілі» політрук на прізвище Кацнельсон родом був з України. — І оценітє, шо ето вмєсто розстрєлять вас на мєстє как гнусних прєдатєлєй.

— Стьопа, а ти щас не луччий за них, — повів далі Васька. Він говорив байдужим тоном, крізь зуби, як усі блатняки. Але попри цю воровську позу інколи, наче раптовий сонячний промінь серед лісової гущавини, проблискувало у його поведінці щось щире. Може, саме тому Степан і покорешував з цим на перший погляд пропащим персонажем.

— А в забої ти точно дойдеш. Я таких наглядєвся, — Вічний ЗеКа розкурив самокрутку і сплюнув під ноги крихти махорки, що налипли на губі. — На больнічку тобі треба соскакувать. А ще краще подумати, як придуріваться начинать. Давай підшукаємо тобі мєстєчко.

Степан лише скептично гмукнув.

— Та ти не бзди. Мєня коли в Бухенвальд по етапу кинули, ну всьо, думаю, тут тобє, Вася і лапті сплетуть. Лагерь то ого-го, людей — як дєрєвьєв на лісоповалі. Таких, як я знаєш скіко? Так і нє. Місяць працював, як скотина, а там у придурки таки вибився. При больнічкє жмуриков таскав. Я ж по німецькому трохи наблатикався, ще з Сибірі — спєрва када фріцов-антифашистов пригнали, а потім наших дойчів. Отак за язик нагору і потягло.

Степан зробив велику гірку затяжку і замислено випустив дим:

— Та я не по цих закосах, ти ж знаєш. І Бистряков щось спокою не дає. Не вірить в мою контузію. І справу не одну шиє, а цілих три. Що я і в полон німцям здався, і бандерівець, і в дивізії «Галичина» служив. І все одночасно.

Васька хитро зиркнув оком:

— То луччє на дивізію коси. Ти ж под пшеками родився. Конай під поляка, тада можуть на Польщу етапувать. Може там льогше буде — всяко не Сибір.

— У Бистрякова закосиш.

— Напра-во! — Політрук закінчив виховальну промову і похмуру колону погнали у напрямку шахти.

Васька поспіхом забичкував недопалок і акуратно поклав до кисету.

— Ну все. Побіжав. Роботу гонють.

Степан добре знав процедуру спуску і тому спочатку неспішно докурив, намагаючись відчути смак кожної затяжки, а тоді вже й собі поплентався займати чергу до підйомника.

Він вже звик до того, що шлунок підскакує аж до горла, коли залізна кліть летить сто метрів донизу, і тільки щулився, спостерігаючи смертельний жах в очах новачків та побілілі від напруги пальці, що заклякли на прутах грат. У багатьох навіть хреститися не вистачало сил.

Розпаливши вогники за кіптявими скельцями ламп, чергова четвірка прибитих стометровим падінням у клітці приєдналася до бригади, що накопичувалася у заглибині біля стовбура. Новачки, зачепившись кілька разів головою за крокви крепежу, безпомічно тупцювали на півзігнутих. Звідусіль чулася притишена німецька та гуцульська лайка.

Їм ще доведеться засвоїти мистецтво пересування у штреках і вирубках. Звичайно, лише тим, хто не згорить раніше від роботи і сирої мряки вугільного пилу, який миттю проникає у самісінькі нутрощі, стискаючи груди задушливим кашлем, зводячи м’язи та безжально, неначе терпугом, до крові обдираючи горло.