Брати Капранови - Забудь-річка

– І нє говорітє, — раптом цілком по-цивільному зітхнула військова дама. — Мой муж тоже чєрєз ето прошол. До войни бил Антоном, а вєрнулся Анатолієм.

— Як це? — здивувалася Уляна.

— Да так. Пуля воєнний білет пробіла, осталось толька «Ан…» Вот в госпіталє і запісалі, хто может бить Ан? Анатолій. Так і остался. Он старший за меня бил, после войни женілісь, а шо он Антон, я нє знала, пока на похоронах родичі попрівозілі вєнкі на Антона. Оні і расказалі.

— Давайте і його пом’янемо, — запропонувала мама Марія і перехрестилася.

Кримпленова дама вихилила свою скляночку одним махом, закусила шматком пахвини та підвелася.

— Ну, нє буду надоєдать.

— Сувора женщина. Точно, як її ім’я, — стиха зауважив Степан услід.

— Та її Сталіною ніхто і не зве. Усі кажуть Полковниця, — мама Марія теж супроводила її поглядом.

— Бестолковниця, — згадала Уляна прізвисько, яким у дитинстві звала сусідку.

Мама несхвально глянула — точно, як і у дитинстві, коли боялася, що хтось почує.

— В міліції робила. В паспортному, — пояснила вона. — Її всі знають, і вона усіх.

Поминання навкруги потроху підвищувало градус і переходило до стадії жвавих розмов, сміху та вигуків, які мали все менше стосунку до померлих.

Настав час збиратися додому. Уляна глянула на могилку — чи не загасла лампадка — і зітхнула:

— Жалко, бабуся не дожила! Цікаво було б, якби побачила Степана, що сказала б?

— А що вона мала сказати? — не зрозуміла мама.

— Ну! Ти ж сама мені розповідала, що діда забрали в тюрму з документами Степана Шагути? А раптом це його батько?

Мама зітхнула:

— А може, і добре, що не дожила. Бо кому приємно почути, що твій чоловік став жити з іншою, і що дитину має?

— Ну а тобі хіба не цікаво? Це ж і твій батько.

— Знаєш, Улясю, давай краще не будемо. Бо тоді може виявитися, що Степан мені брат, а тобі рідний дядько, і що тут доброго? — вона взялася збирати зі столу, і Уляна приєдналася, складаючи на тарілку залишки тризни, щоб залишити на могилці. — Тим більше, що там все дуже заплутано, бо насправді цих Шагут було троє.

— Як троє? — Уляна завмерла з тарілкою в руках.

— Як троє? — почувши, обернувся Степан.

— А отак. Вдома поговоримо. Не треба на цвинтарі про таке розмовляти.

— Зачекай! Один Шагута — це мій дідусь, правильно?

Мама кивнула.

— Другий — справжній. Той, що пішов в УПА. Правильно?

Мама знову кивнула.

— А третій?

— Був і третій. І знаєш, я хоч і мала була, але пам’ятаю, як він мені цукерки приносив, — вона витерла стіл і випросталася. — Ходім додому. Пом’янули, і досить, нема чого теревеніти. Мертвим потрібен спокій.

Очаків — скарбниця, яка зберігає свої скарби не під секретними замками та чутливою сигналізацією. Їх береже від людського ока значно надійніший захист — байдужість. Бо чого можна чекати від занедбаного провінційного містечка, де кури грабаються у пилюці просто в самому центрі, а кручі зяють воронками часів іще Кримської війни? Тут на вулицях ростуть вишні, абрикоси та горіхи, кидаючи під ноги відпочивальникам свої плоди як дарунок, а глина у провулках, які ніколи не бачили асфальту, утворює колії завбільшки із протитанкові рови. Проте, якщо ти виріс у цьому місті, якщо власноруч викопав на городі шматок глиняного горщика чи люльку, якщо грався у кручах понад лиманом, що колись були частиною фортеці, якщо відчував під ногами турецькі підземні ходи, якими поточене місто, наче червиве яблуко, якщо вдихнув морське повітря, що ним колись дихали скіфи, греки, кримці та козаки, і глянув на Кінбурнську косу на обрії, ти отримав ключ від найбільших таємниць та скарбів міста.

Адже Очаків тільки здається вічним тихим курортом, найкращим для відпочинку з дітьми. Насправді це була грізна фортеця, яку збудував іще Вітовт на зорендованій у кримців землі, щоб тримати під контролем Руське море. І саме з того часу усі, хто хотів вийти з Дніпра, мусили або домовлятися з Очаковом, або штурмувати та палити його. Кримські татари, козаки, турки, москалі, німці, румуни — кого тільки не бачила ця земля і хто тільки не плюндрував її! І кожен залишив тут щось від себе — ядро чи ґудзик, фляшку чи гільзу, череп чи снаряд. Деякі знахідки, які траплялися дітям, були досить цінними — як, наприклад, скарб з турецьких срібних монет, а деякі — досить небезпечними, як нерозірвані снаряди, що могли скалічити чи вбити, і не тільки могли, а й робили це час від часу.

Зростаючи в Очакові, ти знав, де колись стояли бастіони турецької фортеці, і де ховаються залишки сучаснішої фортифікації — бетонні коробки ДОТів у лісосмузі, викопані у кручах артилерійські позиції, та величезний кількаповерховий підземний бункер із бетонним капоніром для гармати та броньовою баштою, що на всі боки витріщалася кулеметними амбразурами.