Після повернення з цвинтаря вони пішли прогулятися — щоб розтрусити ситний сніданок на могилках і уникнути ще ситнішого обіду, який готувався на кухні. Настуня відмовилася від пропозиції приєднатися до прогулянки — вона присиділася вдома і не хотіла навіть носа потикати на вулицю. Уляна ж із задоволенням водила чоловіка знайомими з дитинства стежками на пляж, де кожна піщинка пам’ятала її худе тіло, показувала рідну, зашарпану та обдерту школу, занедбаний парк, у якому колись зітхала, дитячий садочок, куди ходила зранку у супроводі бабусі, спотикаючись на ямах, та й врешті ті самі ями, бо вони ніде не ділися. Екскурсія швидко перейшла в історичне річище, і тут раптом ролі помінялися — адже Уляна як корінна очаківська могла показати усе в своєму місті, але пояснити не могла геть нічого. Ані про «лінію Сталіна», крайньою точкою якої колись були Очаківські ДОТи, ані про те, чому місто від німців захищали зенітниці, яких давили танками. Бо чоловіки завжди цікавилися історією, а останнім часом і поготів. Історія стала віднедавна популярною, як ніколи, а історія — це передусім війна, може саме тому чоловіки й цікавляться історією, бо війна — це чоловічий винахід.
Вони помилувалися з кручі на уламки розбомбленого ще в минулому столітті портового пірсу, які продовжували затуляти судна від хвиль, на легендарний острів-батарею Первомайський — колишню базу грізних радянських «морських котиків», а тепер просто закинутий клапоть кам’янистого ґрунту посеред лиману. Сусідський дід Женя згадував, що коли місто здали німцям, на острові ще півроку залишався радянський гарнізон. Той ловив рибу, міняв її у німців на харчі та навіть боєзапас, який у свою чергу витрачав на те, щоб обстрілювати рибальські човни, що виходили з міста, і таким чином зберігати за собою можливість монопольно ловити рибу, щоб знову міняти її на харчі та боєзапас. Героїчні подвиги захисників Батарейного — так тоді називався острів — були улюбленою темою вчителів історії, але дід Женя твердив, що героїчні подвиги відбувалися лише з приводу прибуття начальства з ревізією — якщо приїздило німецьке начальство, то з аеродрому злітали бомбардувальники, якщо радянське — з Батарейного починали стріляти по місту. Адже «генеральський ефект» чинний в усіх арміях світу.
Очаків просто розчинений у історії — тут можна блукати годинами, що власне і робили Уляна зі Степаном, набиваючи собі ноги, зманіжені міським життям. Рідне місто, дитинство — це частинки тебе, від яких ніде дітися, і даруючи їх коханому, ти міцніше прив’язуєш себе до нього. А може, й ні — але всі так роблять. Усі показують старі родинні альбоми, свої дитячі фото у колисці та пісочниці, ведуть звичною дорогою до школи, в якій тебе вже нема кому впізнати, до моря, яке давно належить не тобі. Це традиція, ритуал, а ритуали не виникають на порожньому місці.
Находившись та нагулявшись аж до сутінок, вони повернулися додому і тут-таки були безжально всаджені за заставлений наїдками стіл на веранді з метою надолужити не тільки пропущений обід, але й другий сніданок, вечерю та підвечірок.
— Якби я їла все, що мама готує, давно померла б від передозу, — прошепотіла Уляна на вушко коханому. — А тобі доведеться, бо мамочка дорвалася.
— А от іще бички смажені. І котлетки я приготувала, поки ви гуляли, — немовби підтвердила доньчині слова мама Марія, з’являючись з кухні іще з двома тарілками.
Степан, який насправді був зовсім не від того, щоб добре попоїсти, дивлячись на це, лише зітхнув:
— Дякую. Дякую.
Вони вечеряли на веранді, заплетеній виноградною лозою. Кінець квітня вже розбудив бруньки на деревах — білі пелюстки злетіли з абрикос, залишивши гілки безсоромно-голими, а цнотливі яблуні разом із квітками викинули оксамитне зелене листя. Проте виноград іще не прокинувся — його час мав надійти лише за кілька тижнів.
Уляна посміхалася, спостерігаючи, як Степан все більше піддається очаківській гостинності і слухняно підставляє тарілку під чергову порцію місцевих делікатесів.
— Ви рибку їжте. Ви ж моряк? Значить маєте любити рибку.
— Угу, — мугикав Степан з повним ротом.
— От Уляся в дитинстві не любила рибки, і я їй завжди казала: їж, доню, ця рибка в голодні роки місто врятувала.
— Мамо! Я вже давно не дитина і зараз не голодні роки.
— Ой, доню, ніхто не знає, що буде завтра.
Степан звів брови:
— А в голодні роки — це тридцять третій?
— Так, — зраділа мама увазі гостя. — У нас сусідка була, то розповідала, як рибалки вночі підходили до берега та викидали з баркасів рибу, а люди собі збирали.
Читать дальше