— А я думав, голод був тільки в селах.
Мама похитала головою:
— Так і в селах теж. Вона казала, що як люди піднялися, зібрали всіх комуністів та кинули в колодязь… Ну ти ж пам’ятаєш Парколодязь біля повороту на Матросівку? — запитала вона в Уляни і не чекаючи на відповідь махнула рукою. — Так отож зібрали усіх з району, кого впіймали. Ну а тоді прийшли війська та закрили всі дороги. Тільки рибою і врятувалися.
— Парколодязь? — Степан явно був здивований.
Уляна кивнула:
— Його старі люди так називали. Бо як партійних туди кинули, воду вже не брали. Я пам’ятаю тільки горбочок на тому місці.
— Вам ще картопельки покласти? — Мама помітила, що у гостя порожня тарілка і знову взялася за своє.
— Мамо, ти загодуєш Степана до смерті.
— Не загодую. От іще компотику наллю, і воно з компотиком усе втрамбується.
— Дякую. Досить. І справді досить. — Степан приречено підсунув до себе чергову тарілку, повну наїдків. — Я завжди вважав, що південь — вотчина комуністів. А у вас тут, виявляється, просто бандерівці якісь.
— У нас, до речі, усі військові частини у дев’яносто першому одразу присягнули Україні. Дарма ти іронізуєш. І бандерівці у нас теж є. Справжні. У Парутине їх привезли, коли виселяли з Західної.
— Так, — підхопила пані Марія. — Півсела щомісяця їздило до міста у КГБ відмічатися.
— А мама ваша теж з виселених?
— Та ні, вона сама втекла. Тому й не відмічалася. Ми колись у селі під Бережанами жили. У баби Марти. Я вже великою була, її добре пам’ятаю. Марта Шагута. Це ж вашого батька, виходить, мама. А може і не батька, хто знає, куди той Шагута подівся. Може, ваш батько — той, третій.
— Той, що ти на цвинтарі згадувала? — уточнила Уляна.
— А хіба я не розповідала? — для мами, як і для всіх жінок старшого покоління, чоловік у хаті автоматично ставав центром уваги, тому усі свої слова вона адресувала Степанові, лише зрідка кидаючи погляди на дочку, щоб підтвердити якусь інформацію. — Батька мого арештували до війни ще. І він з Казахстану писав, а потім і з Красної армії ще кілька разів. Бо його ж забрали з документами Степана Шагути, і він писав бабі Марті, ніби своїй мамі, а насправді — нам. Справжній Степан, син тітки Марти, пішов до лісу, бо німці хотіли його забрати. А був ще третій, мама казала, що якийсь батьків родич з Полтавщини. Павлом звали. Він з’явився з першими совітами. А коли прийшли німці і стали забирати Степана, назвався його іменем. Допомогти, значить, так хотів.
— Допомогти? — недовірливо перепитав Степан. — Нічого собі!
— Не знаю! — розвела руками мама. — Я тоді зовсім мала була. А мама розповіла мені про цих двох вже після незалежності. І то наказала, щоб я нікому навіть словом не прохопилася. Бо я все життя одне тільки знала, що батько пропав безвісти на фронті, що він герой.
— Тобто як це? — обурилася Уляна. — Власній доньці не розповідала? Це ж історія родини!
— Це зараз — історія. А тоді була стаття, — філософськи зауважив Степан.
— От-от. Бо той Степан, виявляється, у німецькій армії воював.
— Який з них? — Уляна остаточно заплуталася.
— Той, що Павло, з Полтавщини. Воював у дивізії, навіть листи присилав, теж на бабу Марту.
— Якій дивізії? — не зрозумів Степан
— Ну, «Галичина» ж оця, що через неї усі зараз як показилися.
— Тю-у!
Почувши історію третього Степана, Уляна спочатку розгубилася, бо все це виглядало аж надто складно. Але холодний юридичний розум як завжди прийшов на допомогу: якщо Степанів троє, то це добре. Значить шансів на те, що її Степан є кровним родичем значно менше.
– І де ці листи? — оживилася вона.
— Як їхали, то спалили. Баба Марта дуже хворіла і померла у сорок шостому. А листи вже два роки як не приходили. То мамі не було чого сидіти у Пліхові, і ми подалися на Вінниччину, бо на Західній дуже небезпечно було, з бандерівцями тоді сильно воювали.
— А листи навіщо спалила? Тим більше від діда, він же у Червоній армії служив.
Пані Марія сумно похитала головою:
— Часи тоді такі були. Ти сама подумай — вони ж усі були підписані «Степан Шагута». А справжній Степан у ліс пішов воювати.
— Ну, можна ж було не палити. Не знаю, ну заховати якось. Ми б зараз їх почитали, розібралися. Ти ж розумієш, що наш Степан може виявитися твоїм братом?
Степан заспокійливо поклав руку Уляні на зап’ясток:
— Зведеним.
— Ну то ми й розібралися б. Бабуся не казала, про що вони там у листах писали?
Мама Марія знизала плечима.
— Та я так і не згадаю. Їй же вже за сімдесят було, коли мені розповідала про все це. Якби раніше. Але ж часи самі знаєте, які були. Дітям про родичів зайвого не казали. Бо в школі всім за приклад Павліка Морозова ставили, щоб усі здавали своїх. Мало там що.
Читать дальше