Брати Капранови - Забудь-річка

Ввечері у ліжку Степан довго крутився з боку на бік.

— Про історію думаєш? — пригорнулася до нього Уляна. Попри теплу весну, ночі ще були холодними, тому мама принесла аж дві ватяні ковдри, під якими вони ніяк не могли влаштуватись бо йому було жарко, а їй — холодно.

— Про батька, — він перевернувся на спину і обійняв її за плечі.

— А що думаєш?

— Про фразочку цю його, що він на третину з Полтави.

Уляна потерлася щокою об його груди:

— А хіба це так важливо?

— Я завжди не розумів, як це може бути «на третину»? А тут же саме на третину і виходить. Твій дід звідки?

— З Бережан.

— Ну от. І другий Степан, той що справжній, теж з-під Бережан. А третій — з Полтави. От і виходить, що на третину. Значить він знав про всіх. Правда?

Уляна замість відповіді мовчки зітхнула. Степан же, здається, повністю заглибився у дослідження цього історичного трилера.

— Виходить, що насправді мій батько міг у дивізії «Галичина» воювати?

— Виходить, що міг. На третину.

— От бачиш. Тому мені нічого й не розповідав. А ще на третину — в УПА. А ще на одну — у Червоній армії.

— А батько що, зовсім нічого не казав?

— Та де там! Ти ж чула, що мама казала про Павліка Морозова? Так це не жарти. Вони тоді власних дітей боялися. Ну не те щоб боялися, але остерігалися — мало що у школі бовкне.

Уляна обхопила ногою його тіло і притислася якнайміцніше.

— Як добре, що зараз такого нема.

— Поки нема. Ти ж бачиш, що робиться. Знов у нас «велика перемога» над фашистами. А звідти і до Павліка Морозова не так далеко. Твоя бабуся і мої батьки мудрими людьми були і знали, як швидко все може помінятися. Життя навчило, — він на мить замислився. — Але знаєш, що у цій нашій історії найстрашніше?

— Що?

— Що усі ці три Степани воювали один проти одного. І двоє з них проти цієї самої «великої перемоги». Один лише твій дід воював «за», та й то не з власного бажання. Коли він припинив писати?

— Не знаю. Мама казала… як вона казала… Поїхали у сорок шостому. І два роки листів не було. Тобто десь у сорок четвертому. Ну, але ж це не тільки від діда листів не було. А від усіх.

— Зрозуміло. Не думаю, що у сорок четвертому хтось міг писати у Бережани з німецької армії. Чи навіть з УПА. Бо там уже була радянська влада.

— Мабуть, так.

— Тобто виходить, що твій дід тоді й пропав. Безвісти — значить міг потрапити в полон, а міг загинути.

Уляна замислено водила пальцем по чоловічих грудях, немов письмена якісь вимальовувала.

— Ну а ті двоє? — вів далі Степан. — Вони теж могли загинути, а могли потрапити в полон, тільки радянський.

– І опинитися в таборі, — замислено продовжила Уляна.

— Так само, як і твій дід. Бо з німецького полону усіх відправляли в табори.

– І сидіти могли усі разом…

— Гіпотетично — так. Хоч насправді це неймовірно.

Уляна посміхнулася:

— А троє Степанів — це імовірно?

— Теж правда.

— А потім вийшли з табору і нікому нічого не розповідали, бо боялися якогось Павліка Морозова.

Він підвів голову і подивився на її обличчя, немовби міг щось побачити у темряві

— Ти що, й справді не знаєш, хто такий Павлік Морозов?

— Нє-а, — вона помотала головою і засміялася. — Твоє волосся на грудях лоскоче мені носа.

— Ти що, в піонерах не була?

— Була.

– І що, вам не розповідали про Павліка Морозова?

— Так це вже за Горбачова було. Нам про Перебудову розповідали, а не про твого Павліка.

— Боже! Дитятко! Я сплю з малоліткою!

— А за це стаття, — Уляна ляснула чоловіка долонею по грудях.

— Так от, слухай, дитинко. Павлік Морозов здав свого батька комуністам за те, що той ховав хліб.

— Та знаю я, — перервала його Уляна. — Думаєш, я зовсім дитсадівська?

— А чого ж придурюєшся?

— Хочу і придурююся. Може мені подобається.

— Ти обережно. Бо на мене і так дивляться, як на розбещувача дітей.

— Це ти про кладовище? Про наших військових дам?

Вони засміялися. Це було непередаваним кайфом лежати отак удвох, розмовляти, перестрибуючи з однієї теми на іншу, і Уляні здавалося, що Степан цілком поділяє цей кайф.

— А уявляєш, що б вони сказали, якби до всього ще й довідалися, що ми — родичі?

— Припини! — Уляна ляснула його рукою по грудях, аж долоню запекло. До чого ж чоловіки товстошкірі — у всіх значеннях цього слова!

— А чого? Якщо цих Степанів було троє, то я — твій родич майже гарантовано. З вірогідністю два з трьох.

— Навпаки, один з трьох, — виправила Уляна.

— Ні, саме так, — Степанові, здавалось, сподобався її збентежений вигляд. — Твоя мама казала, що той третій, Павло, був родичем твого діда. Значить, якщо мій батько — насправді Павло, то я все одно твій родич.