Брати Капранови - Забудь-річка

— Ага. У виноградниках ховалися.

— Ні, я серйозно.

— Та ти ж сам бачиш, що у нас степ і море. Зате є ціла вулиця Червоних партизанів. Над Рибзаводом. Мабуть, там вони і ховалися, на складі з консервами.

— Він на Діда Мороза схожий, — посміхнувся Степан. — Це ж, мабуть, одразу після війни поставили?

— Певно, — знизала плечима Уляна.

Він кинув оцінковим поглядом до краю цвинтаря:

— Так, розрісся Очаків за мирні часи.

Дорогою дедалі частіше траплялися могили військових. Завжди ретельно забетоновані, з високими обелісками, прикрашеними портретами у формах. Інколи поруч із надгробком стирчав шмат крила літака або лопать гелікоптера. Нерідко погони на зображеннях світили лейтенантськими чи капітанськими зірками, а вік на портреті й роки життя свідчили, що покійний пішов дуже й дуже рано.

— У вас тут що, війна? — дивувався Степан, розглядаючи чергове лейтенантське поховання із зображенням парашутів.

— Військові частини, — Уляні все це було звично, тому вона ніколи не звертала уваги, що мирний міський цвинтар аж надто нагадує військовий. — У нас частенько хлопці гинули. Цього ось на парашуті засмоктало у гвинт вертольоту, так шматки за кілометр збирали. Ті двоє — у лиман упали, то кажуть, що так і не знайшли, порожні цинки поховали.

— Як я служив, теж таке було. Один з наших пішов у групі на ту сторону і не вернувся. Цинк порожній батькам відправили, медаль дали, а за півроку він виліз на «Голосі Америки» — перебіжчик.

— Зверни увагу на людей біля могил, — стиха порадила Уляна.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, щоб помітити, що поминальники біля військових обелісків суттєво вирізнялися на загальному тлі. Серед них рідко можна було побачити жінку, замотану у хустку чи вдягнуту, за очаківською традицією, у халат. Високі пергідрольні зачіски, яскраво намазані зів’ялі губи і зморшкуваті підведені очі, блузки з пишними жабо, кримпленові сукні, брючні костюми кльош — палкі вітання з сімдесятих.

— Військові дами. Місцева еліта.

— Судячи з одягу, колишня.

— Так. Колишня.

Степан озирнувся:

— Туркменію нагадує. Там теж військові були вищою кастою. На туркменів дивилися згори-вниз, а частіше взагалі не дивилися. Бо що на них дивитися, на туркменів?

— Наче окупанти, — погодилася Уляна.

— А чому «наче»? Окупанти і є.

Уляна не любила різких слів. Особливо коли вони стосувалися чогось особистого. Ну звісно, Радянський Союз — імперія, росіяни — окупанти, коли чуєш це на мітингах, погоджуєшся, але назвати окупантом сусіда дядю Мішу, мічмана, і його дружину бібліотекарку тьотю Клаву? Це вже занадто.

Мама Марія розкладала на столику біля огорожі поминальні страви — паски з крашанками, пиріжки і сало, а поруч — місцеві делікатеси: смажену рибу, печену пахвину, «биточки» з мойви у клярі, і, звісно, очаківську бринзу.

— Руки, руки мийте! — метушилася вона, поспішаючи злити з пляшки, подати мило чи рушника, і все це одночасно.

Сьогодні Уляну чомусь не дратувала мамина послужливість, і, залишивши Степана під напором родинного піклування, вона запалила лампадку та обережно поставила на мармур надгробка.

— Вона ж греко-католичкою була, царство небесне, — зауважила мама, спостерігаючи за Уляниними діями. — Може, їй і не подобається, що ми тут так по-тутешньому поминаємо. Ти вже пробач, мамо, як люди, так і ми. Ти ж сама завжди…

— Та що ти таке верзеш? — обурилася Уляна. — Давай краще вип’ємо за упокій. Степане, налий мамі.

Степан слухняно взявся за чоловічу частину поминальної справи — відкоркував пляшки і наповнив пластикові склянки.

— Оце ж ми прийшли до тебе, з онучечкою твоєю, — стала розповідати мама до могилки. — Уляночка з Києва до тебе приїхала. І Степан приїхав. Це Улянин… — вона на кілька секунд замислилася і не добрала слова. — Його Шагута прізвище. Степан Шагута. Бачиш воно як. Повернувся до тебе Степан Шагута, тільки не той Степан. А де той, хіба ти вже звідти сама бачиш…

Ця простацька манера розмовляти з мертвими на цвинтарі замолоду дратувала Уляну. Але за роки регулярних весняних поминань чи то гострота сприйняття притупилася, а чи відчувся якийсь прадавній її сенс — частенько і самій хотілося приєднатися, розповісти бабусі Софії про себе, про Степана, який раптово виринув з дорожньої темряви, а потім потрапив у полон до піратів, про Настю, яка вже іде до школи — і незчулися, коли виросла. Цікаво, що сказала би бабуня, якби їй привезли Степана: знайомся, оце — Шагута.