Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Щоб налагодити психологічний контакт із конвоїром чеченцем, я звернувся до нього з проханням:

– Тут є бібліотека? Чи є можливість дістати десь книги?

– Принэсу, – коротко відповів чеченець.

Слова таки дотримав. Увечері, трохи полякавши медперсонал неорганізованим тупотом і голосними діалогами чеченською мовою, у мою палату ввійшло троє, серед них – ранковий знайомий. Подав мені книгу:

– Вот. Очэнь интэрэсна! Сам начал читать. Прочитаешь – вэрнёшь… Дачитаю как-та…

Це була кіноповість «Максим Перепелиця». По-перше, смішно при згадці про фільм, по-друге, що він мав на увазі, коли говорив «очэнь интэрэсна!».

Майже після двох місяців перебування у полоні, насолода влягтися на звичайне ліжко здавалася просто таки райською. Крім того, з’явилося дещо земне – олівець і зошит. І я почав вести свій «захалявний записник».

На третій день перебування в лікарні один зі співчуваючих дав мені покористуватися радіоприймачем. Тут ловилася лише одна наша радіостанція (з Лисичанська або Сєвєродонецька) – «Наше Радіо». Правда, до листопада 2014 її вже дуже сильно глушили.

Як приємно було слухати ці ранкові програми на «Нашому…», і як шкода, що не міг передати привіт Ромці через «Радіо 24». У палаті теж воліли слухати «Наше Радіо» через гарну добірку музики. Але коли йшла передвиборча агітація, і особливо, коли говорив Ляшко, починалися коментарі російською – розмовно-побутовою.

Якось запропонували залишити радіо на хвилі «Нашого…» на ніч дуже тихо ввімкнутим. Комусь так зручніше було засинати, бо це відволікало від чийогось хропіння, а комусь не спалося, тож радіо було фоном для думок. І тоді о шостій годині ранку Руслана підняла всіх категоричним «Ще не вмерла Україна!»…

Ополченець, який лежить після серйозного поранення в одній палаті зі мною, у мирний час був шахтарем, а потім – таксистом. Із побратимів-таксистів він один пішов в ополчення. Звістку про його поранення швидко рознесли селищем (із незмінним у таких випадках додаванням народного фольклору, лякаючого подробицями як рідних і близьких, так і незнайомих людей). Побратими по таксистському «цеху» кинули заклик:

«Допоможемо братові!». І в кожному авто таксопарку розмістили «скарбнички», закликаючи скинутися на допомогу пораненому.

Збирали кошти кілька днів. І коли вже головний ініціатор зібрав їх у своїй машині й готувався до поїздки в Луганськ, увечері «одного тихого» дня, який, здавалося б, не віщував біди, до авто підійшла група озброєних молодих людей. Водія побили, гроші відібрали й викрали автомобіль, який був єдиним джерелом доходів сім’ї таксиста. У селищі здійнявся неймовірний шум, комендатура стояла на вухах. Здавалося, що грабіжникам не втекти від «всенародної» помсти. Однак закінчилося все банально: через тиждень потерпілому підкинули лише права й паспорт. Техпаспорт, гроші й автомобіль, на жаль, зникли. Незабаром виявилося, що авто перефарбували, номери зняли і взяли в користування комендантські (нічим не гребують!). Про гроші нічого невідомо. Таких історій чимало. Можливо, тому в район приїхала «третя сила», щоб таки наводити лад. Відправили левову частину комендантських і дотичних до них підрозділів на фронт і взялися за встановлення дисципліни. Але народ сподівається хоч на якийсь порядок.

Одного разу мені дозволили під конвоєм на півгодини сходити на службу в церкву при лікарні. Молився. Дякую за можливість помолитися в церкві – це завжди особливо. Храм – без погонів і знамен воюючих сторін, місце для молитви за мир. Так, у проповіді прямо чи в підтексті підтримувалися ідеї самостійного Донбасу, Новоросії. Але той же священик приходив у лікарню і благословляв наших воїнів, щоб вони щасливо доїхали додому…

Я спілкувався і з медичним персоналом, і з місцевими жителями. По-різному вони оцінюють те, що відбувається. Дехто вважає, що «все йде, як треба», що зараз «тимчасові труднощі». Безумовно, є велика неприхована надія на старшого брата. Та всі визнають, що проблем дуже багато. Як казав один луганчанин: «Спочатку ми чекали появи газу в будинках. Він з’явився. Тепер чекаємо електрики й стабільного водозабезпечення. Потихеньку, відправили дітей у школу (спочатку думали, що всіх дітей збиратимуть у вцілілі будівлі, але встигли підремонтуватися і відправили їх у рідну школу. Тепер думаю, який диплом отримає син у виші».