Зав’язування очей чорними шарфами для переїзду здалися нам симпатичною формальністю. Однак у Луганську нас чекали нові допити, після яких відправили на підвал. «Все мы люди, все мы человеки», − сказав комендант приміщення, видаючи нам по матрацу, при цьому був із тих, які глибоко ненавидять «нациків». А, може, все не так однозначно, зрештою, це комплекс суперечливих почуттів. Його племінник, ополченець, якось під час обіду заговорив зі мною – запитав навіщо МИ воюємо? Дядько командир різко його перервав:
«Ты не смотри на внешнюю интеллигентность, Я вон три недели назад в окопе все молитвы вспомнил, когда несколько суток нас утюжил их самолет. Я почему-то подумал: а что он за человек такой этот летчик, который расстреливал нас? Ведь, наверняка, и семейные ценности ему ведомы, и небось классическую музыку слушает… И, при всем этом, он запросто готов был меня разорвать своими снарядами… Не верь внешней интеллигентности: враг на войне имеет одно лицо – лицо врага». Таким ворогом для нього був я. У племінника, можливо, десь глибоко в душі й закралися сумніви, але не надовго.
Якось у столовій, де ми обідали, істерично закричав один ополченець:
– А это что за хрень: у него на столе вилка! Вы тут что – с ума посходили? Он пленный укроп! Неизвестно, как и сколько он наших положил! Поубирайте со столов даже вилки – он легко ей или глаз может вышибить, или гланды проверить!
Складно передати у прозі тональність подібних істеричних випадів. Але коли агресія йде від людини з автоматом – не слід іти на контакт, навіть поглядом. У тебе лишається право на мовчання. Гідне. Непровокуюче. Знаю, це поважають із того боку.
* * *
«Спілкування» в Луганську істотно відрізнялося від того, що було у Волнухіно й Ровеньках. Офіцер Міністерства оборони «ЛНР» під час допиту звернув мою увагу на переповнену скриньку із закривавленими документами українських бійців.
– От поясни мені, навіщо вони сюди прийшли, за що вони загинули? Ну ось – десантник (помітно було, що військовий білет, про який ішлося, добре відомий офіцерові), прийшов сюди, у Луганськ, в аеропорт. Устиг крикнути «За ВДВ!», і все – отримав свою порцію свинцю.
– Навіщо вам ці документи? Впливати на таких як я? Віддайте їх мені! – у монологах-допитах мотивована агресія не проглядалася і з’явився шанс проявити своє «Я».
– ?
– Я передам матерям, сім’ям. Загиблі воїни не повинні бути безвісти зниклими. Де їх могили? Можете показати? Треба ексгумувати, перепоховати, відспівати…
Виникла нетривала пауза. Відчувалося, що в офіцерові є щось людське.
– Ви отримаєте ці документи. Частину. Якщо доведете нам, що документи передані сім’ям – зберемо й інші. Передамо. З могилами складніше…
Мені віддали півтора десятка залишків документів захисників Луганського аеропорту.
ПОХМУРИЙ РАНОК
(із захалявного записника)
Я прокинувся о пів на сьому за московським часом. У Луганську. У Щасті – на годину менше. «Три труби Щастя» завжди чітко виднілися з мого вікна (незважаючи на майже 20-кілометрову віддаленість). Сьогодні ж ї х зовсім не було видно. Але сумнівів немає – щастя є, і за нього треба боротися. Але в чому щастя, брат? У свободі? У свободі!..
Пригадую, як в армії, навіть вже не знаю, чи жартували, чи знаходили користь стилю буття, але казали щось на кшталт: «Як тут добре! Ні про що не треба думати, за тебе все вирішують: коли їсти, коли спати». Ось вони, принади несвободи: за тебе вирішують. Звісно, без їжі й сну не прожити. Але свобода… Як бути з нею?…
Із армії я «строчив» філософські листи і рідним, і знайомим: мовляв, цінуйте свободу. Але минув час – і в буденному житті я «волю-неволю» найчастіше показово розтринькував. Тож цінуйте. Цінуйте все, що дає нам Бог. Кожен день. Кожну годину. Навіть похмурий ранок. Він може бути таким, тому що ми його таким бачимо. Але за хмарами – сонце.
Щастя (селище за 20 км від Луганська) сьогодні – важливий стратегічний об’єкт. Там ТЕЦ, яка живить електрикою дві (тепер розрізнені) частини Луганської області. Місцеві ЗМІ пишуть, що Щастя «в кільці» (як символічно звучить!). Хотілося б для щастя вольності, свободи буття. Щоб завжди бачити труби, які спокійнісінько собі димлять. Свобода вибору – як усьому бути – за нами. Не знаю, у чому тут моя частка впливу на вибір, але, напевно, вона є. Поки що буду впливати на себе. Знаходити принади цього моменту, помічати красоти ранку… Адже там, за хмарами – щастя…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу