Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

«Засов на двери» – про щось значно більше, ніж просто засув із зовнішнього боку дверей, який міг відкривати хто завгодно, з якими завгодно намірами. Після чергового, але непомірно жорстокого рукоприкладства, керівництво конвою вирішило таки повісити замок на засув.

«Лучик» – про дуже багато. Про те, що в житті треба цінувати кожний промінь світла, і про промінь, за відображенням якого хлопці тренувалися визначати час. Виходило.

Як не дивно, у камері в Ровеньках в особливо потрібні моменти знаходилося місце для почуття гумору, яке й допомагало жити-виживати. Не пам’ятаю вже з якого приводу, але відбулося дуже жорстке побоїще: осіб п’ять просто не могли піднятися з землі. Коли «вихователі» пішли, на якийсь час запанувала тиша, що переривалася стогонами. І раптом, навіть не знаю навіщо (абсолютно неусвідомлено), я починаю наспівувати слова з пісні: «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались». Тихенький сміх, який з’явився десь у кутку, згодом перейшов у нестримний регіт усієї камери. І стало легше.

Багатьох пригнічувала невідомість того, на який термін їх посадили. Юрко, колишній зек, мій незмінний напарник із шашок, з цього приводу навіть зауважив:

– Ось сказали б мені: тобі 15 діб! Так це запросто – я на одній нозі простою, – пригнічує не термін, а невизначеність.

Одного разу під час потужної осінньої зливи в камері зникла електрика. Лампочка погасла. У відчинене вікно, попри те, що ми його закривали лахміттям і фанерою, бив дощ і переводив свої краплі на похилу площину нашої нехитрої фортифікаційної споруди, перетворюючи їх у водяні струмочки, які торувати собі русло в наше житло. І тут, серед такої крюгерівської нічки, чую біля входу в камеру активний рух, крики, лайку… У відчинені двері спочатку від кількох ліхтарів-прожекторів увірвалися промені, які металися по стінах, стелі й підлозі нашої обителі – таке собі лазерне шоу. Когось вкинули в камеру.

– Знайдіть для них два місця! – тільки й почулося.

Кого вкинули – не видно. Із реплік конвоїрів було зрозуміло, що за п’янку зі стріляниною.

І тут чую, один говорить з кавказьким акцентом:

«Васья, слюшай!».

«Жорстко! Це вже, мабуть, кавказці-ополченці. І в темряві їх, швидше за все, не обшукали. Якщо зброя, ножі при них…», – такі невеселі думки лізли в голову. Уранці злива не припинилася, але принаймні стало видно, хто в камері. Бачу, не схожі на кавказців. Питаю:

«Ви хто?».

– Альпаченци, – відповідає з кавказьким акцентом.

– А звати як?

– «Адеса» я, – уже російською, без будь-якого натяку на кавказький акцент, а навпаки – навіть по-одеськи, з розтягуванням першої літери, що звучить як протяжне «А-а-а-дессса», відповідає усміхнений «альпаченец».

– Чого так – родом з Одеси?

– Нє-а! Сидів я там!

Веселий хлопець. Завдяки йому я поповнив свій лексикон таким терміном, як «альпаченци».

Але гумор від «альпаченцев» не завжди проходив. Одного разу в камеру закинули двох, які попалися на п’янці в розташуванні. Очевидно, забули нормально провести огляд. У тих, як зазвичай, у «альпаченців» («Ааадесса» не рахується) – відразу істерика. Але своєрідна – вихопили з кишень ножі десантників. Обійшлося…

Після цього випадку я остаточно вирішив одному з конвоїрів, у якому бачив нормального мужика, передати телефони дружини й мами:

– Якщо що – скажеш.

– Добре, – по-свійськи відповів він. Багато хлопців зникли безвісти.

Важлива правда. Навіть коли вона гірка…

Про що хочеться насамперед писати звідси, з Донбасу: «Я не розумію дуже багато в цій війні».

Яким бачиться образ ворога «ДНР – ЛНР» звідси: