Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Прийняли мене в 30-градусну спеку в шортах і капцях. Погода поступово змінювалася. Спочатку шкарпетки подарував осетин. Потім теплі шкарпетки й білизну дав азербайджанець. Лікар презентував два светри. Ополченець-шахтар дав фірмову ахметівську футболку «ДТЕК» і шахтарську робу. Так само з’явилися кросівки, курточка, шапка… Мої ж речі, як це часто буває в подібних ситуаціях, безслідно зникли. Але я кажу про те, що скрізь є люди, які говорять однією мовою загальнолюдських цінностей, і я дуже радий, що на тернистому шляху мого полону зустрічалися такі.

Віра. Надія. Любов. А ще – молитва.

Ось що врятувало мене, а згодом і мого однокамерника та побратима Ромку Черемського. Я молився. Як і вчив Владика Іоан – прагнув до розумної молитви. Молився скрізь: і в лікарні, і в підвалі в Ровеньках… Молився смиренно, намагаючись не заважати оточуючим і не привертати до себе уваги. У лікарні в Ровеньках один з конвоїрів приніс мені молитовник (хоч я не просив). Інший з конвоїрів смиренно виходив з палати, коли я ставив на підвіконня маленьку ікону й тихо молився… Тільки на 21-й день нашого полону ми з Ромкою залишилися вперше вдвох у камері. Молилися разом. Час спільної молитви – особливий час. І за молитвами нашими надавалось нам: Рома відзначив, що саме після таких звернень з’являлися рухи, пов’язані зі звільненням. Дуже поволі, але за милістю Божою…

Коли випадала нагода й лишалися удвох – молилися тричі на день, інколи й більше. У будь-який момент, без особливих на те причин, могли встати й читати разом «Отче наш», «Вірую», «Та воскресне Бог» і багато іншого. Ромка – греко-католик, я прихожанин Української Православної Церкви Київського Патріархату. Домовилися, що частину молитов ми записуємо та читаємо так, як прийнято в греко-католиків, а частину так, як у нашій УПЦ КП. Це були чудові хвилини мого життя. Дуже важко було виносити цілковиту тишу в підвалі. Молились ми пошепки. Але це лунало, як чудовий спів душі.

А ще були сотні, тисячі молитов знайомих і незнайомих, близьких і далеких… Навіть там у мене не було жодних сумнівів, що у Свято-Троїцькому соборі в Черкасах (прихожанином і півчим, якого є маю за честь бути ось уже з десяток років) служать молебні за звільнення моє і всіх в’язнів цієї війни. Знав, що Владика Іоан (утім, як і всі священики і служителі нашого храму) взяли до серця мій полон.

У палату Луганської обласної лікарні, де я лежав, потрапив важкопоранений ополченець. Його ліжко було поруч із моїм. Протягом декількох тижнів я допомагав йому, як міг: викликав медсестру, санітарку, робив легкі перев’язки, допомагав поїсти… По-християнськи… Його рідні, які згодом приїхали до лікарні, у знак подяки подарували мені ікону Святого Валерія… Ця нагорода простої людської вдячності для мене чи не найдорожча в житті… Дякую.

Коли повернувся – скільки було дзвінків-зустрічей із коротким: «Я за тебе молився. Свічки у храмі ставив».

Окрема подяка за молитви про моє звільнення… з Росії. Так, у цій війні багато перехресть. У Підмосков’ї (і не тільки) – близькі й дорогі мені родичі. Більшість рідних по маминій лінії, рятуючись від голодомору, виїхали в 30-ті роки саме туди. В Україні лишилася тільки бабуся. Коли мої російські родичі сказали, що у всіх храмах підмосковного Ступино молились за моє звільнення – був вражений. Дякую.

Було 3 жовтня 2014 року…

Кожний день у полоні має свій статус. Ранок починався, зазвичай, з Ромкиного: «Сьогодні… вересня (жовтня). Такий-то день полону». У певний момент у загальній камері я попросив Ромку призупинити відлік уголос: усі місцеві, хто сидів з нами, перебували в камері значно менше і наш рахунок був для них недоречний. Для психіки людини, яка потрапляє на підвал, як вона вважає, помилково, з надією якомога швидше вийти із затворництва, такий відлік гнітючий. Але ми рахували. Про себе.

– Все, пацаны, домой, – довірливим тоном сказав нам один із конвоїрів на 49-й день нашого перебування. – Возможно, переночуете в Луганске и все.