Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Утім, не буду вдавати розумаку. Вижив значить дійсно пощастило. Поки писав ці рядки, волонтерська група, з якою я співпрацюю, привезла з Донецька тіла трьох розстріляних військовополонених. Один із Черкащини. Так, в полоні вбивають…

Мій колега-волонтер, нещодавно відкрив таємницю одному з видань про те, що наших полонених часом просто продають як рабів на територію Росії. На Кавказ. І це все в 21 столітті.

Погрози розстрілом – це звичайна річ, але коли тобі дають обґрунтування, чому розстріл – це вже певний психологічний прийом і відповідний тиск. Це інший вимір. Держава всілякими способами не надає офіційного статусу волонтера. Там – з визнанням усе гаразд:

«Достоин расстрела».

– Волонтер? Ездил помогать на передовую? Не один раз. Мало того, ты был организатором. Ты подтягивал священников с первых дней. Ты обеспечивал украинской идеологией внутренние силы, ты обеспечивал продовольствием тех воинов, которые убивают наших ребят. Какие основания оставлять тебя в живых? Готов к расстрелу?

Подумав, мабуть це той момент, коли вже все.

– Готов. – зловив себе на думці, що підвів родину… Як вони будуть там без мене…

– Сейчас поведем. Обійшлося.

Активна фаза допитів тривала близько десяти днів. На одному з останніх провідний «спеціаліст» цієї справи «змилувався»:

– Ну що, зробимо, мабуть, перерву. Я навіть не знаю на який час. Ми перевірили в лікарні твій діагноз: таки справді інфаркт. Дуже добре. Піди посидь зі своїм інфарктом у закритій прокуреній камері без права виходу. Якщо не здохнеш, через місяць може і продовжимо. Не витримаєш – зариємо просто під забором.

Інший (саме той – колишній підлеглий замначальника УБОЗу) теж поставив свою мітку:

– Ну що, юрист. Крутий юрист, так? А ти ось тепер спробуй виграти справу у мене. Посидь тут. Про тебе ніхто не буде знати. А ти спробуй – виберися звідси. Зіграємо?

Коли мене допитували у Луганську і поцікавилися думкою щодо побаченого під час полону, я занадто сміливо (на межі необачності) сказав, що в цілому в них усе доволі схоже було б на нормальне військо, якби не тотальні, некеровані п’янки. Дії озброєних ополченців, коли вони напиваються «до упаду», зазвичай, закінчуються бійками, сварками, стріляниною. Якщо на відстані «польоту п’яної свідомості» знаходяться полонені, то щонайменше «Женевська конвенція про поводження з полоненими» при внутрішніх збройних конфліктах не діє.

У допитах найважчим була їх відсутність – коли мене три тижні не викликали на «розмову». Немає допитів – ти НІ НА ЩО не впливаєш. Від тебе майже нічого не залежить, але треба просто жити – ось це найважче.

Вибрався. Не здох.

Здихає тільки той, хто дохне.

Напередодні моєї поїздки за полоненими, під час якої і став заручником, написав пісню «Мир наступит». У кишені куртки, яку прихопив із собою, лежав текст.

– Что за стих, – запитали мене на одному з допитів.

– Це текст пісні. Недавно написав.

– Читай, – і мені дали в руки текст.

Я почав читати:

– Вот это! Это Что? Какой украинский народ? Ты что – в это реально веришь?

·… Так, я верю в страну,

В украинский народ…

Кілька місяців тому отримую дзвінок від соратника-сокамерника, якому передавав два вірші, щоб виніс із підвалу. Спочатку, каже, думав, що згубив їх, але ні – знайшлись.