Радий Радутный - Незадоволення, або ж Фактор прогресу [СИ]

Якби!..

Саме через отаке “якби” я й сиджу зараз в роздумах над одним з найголовнішим питанням свого життя, прекрасно знаючи, що незалежно від прийнятого рішення не зміниться нічого. Анічогісінько. Хіба що на душі полегшає. А може й поважчає.

Якби я не зустрів ту дівку… колишнє своє “перше кохання”. Ну, зустрів — то й зустрів, кивнув — “добрий день”, мовляв — й пішов далі. Але ж паскудна терезівсько-скорпіонська риса — згадувати й аналізувати. Отож воно й вийшло.

Якби я тоді з нею одружився — варіант раз.

Якби я тоді її взагалі не зустрів — варіант два.

Якби вона…

Десь на варіанті сімдесят восьмому відчув, що повторююсь. Відкинув ковдру, поглянув на годинник, потім перевів погляд на ящик — комп’ютер тобто — й допер, що всі ці мої “якби” являють собою не що інше, як бінарне дерево з ключовими моментами в місці кожного розгалуження. Ну а дерева обробляти вчать, дякувати долі, десь на другому курсі, а декого то ще й в школі починають.

Не мене, щоправда. Я якось більше самостійно цю науку опановував.

Десь під ранок стало вже приблизно ясно, як саме це дерево слід аналізувати, щоб дослідний об’єкт — тобто, наприклад, я — рухався по цих гілках не хаотично, як жук-короїд, а хоч трохи впорядковано, а ще через пару днів стало більш-менш зрозуміло, як ці рухання можна трохи оптимізувати.

Лише тоді я сів й замислився, а що ж таке, власне кажучи, я придумав. Те, що проблема вийшла вже за рамці іграшки — не дивуйтесь, в програмістів своє уявлення про іграшки — вже цікаво. Але й щось серйозне з цього дерева зірвати самотужки навряд чи вдасться. На превеликий жаль, проблема “а що було б, якби…” цікавить хіба що істориків та фантастів, а з грошима в обох цих категоріях не дуже густо.

Так би й залишалось це моє “дерево” на трьох уривках паперу, помальованих з одного боку “гілляччям”, а з іншого — якимись інструкціями, якби однією чудової глупої ночі не прокинувся я знову ж таки годині о третій з геніальною думкою про те, що від що було б, якби…” один крок до “що буде, якщо…”. Й після недовгих переговорів з власною мораллю подався я до однієї маломоральної контори, яка, проте в прогнозі поведінки хоч окремої людини, а хоч і натовпу, сильно зацікавлена.

Далі вже — справа техніки… й кадрів.

Сказано — зроблено.

Щоправда, поміж першим та другим пролягли кілька років, не одна цистерна чорної кави, з десяток ящиків цигарок й не менш, як вагон матюків. Таку програму, до речі, й не випробуєш, як нормальний продукт — по модулях, по об’єктах, по процедурах, нарешті. Ні. Вона, заррррраза, або працює — або ні. Й більше ні, аніж працює.

Десь на другому році розробки врятувало мене (й підлеглих, звичайно), лише звістка, що прийшла… е-е-е… незагальновживаними каналами. Виявилось, я не один такий розумний (а я й ніколи так і не думав, до речі), й що деякі наші союзнички-конкуренти (трясця їм у печінки й Моріса-наймолодшого в локальну мережу) теж працюють на чимось таким. Браві наші хакери трахнули к бісовій мамі конкуренський firewall, витягли з мегабайт малозрозумілого тексту на якомусь ADA-подібному діалекті й я вже збирався кинути всі сили на розбирання з тією шифровкою, аж поки стрельнула думка, що й сам колись так розважався — один з інших конкурентів, не таких солідних, зо два місяці мучився, намагаючись порізати memo-поле на слова й шукати контекст у індексованій базі. А може й досі мучиться… хе-хе. Фальшивка, коротше кажучи. Деза.

Засміявся я, посадив на ту фальшивку дядька, що спеціалізувався не по клавіатурі стукати, а трохи інакше; засміявся ще раз — одним махом два досить слизькі моменти побивахом — й знову ж таки почав довбати свій варіант.

Десь на третьому році “воно” запрацювало. Найбільшою морокою, як й чекалось, виявилась оптимізація — спробуй-но врахуй, з півтори тисячі факторів, що вплинули на об’єкт за останні десять секунд. Важкувато.

Подався в люди. Порадили “пакетом для аналізу великих масивів текстової інформації” — дослівно. Так на ньому й написано. Зустрівся з головним розробником — й рота роззявив, втім, як і він. Бо кожного ранку ми з ним біля входу в контору кивали один одному. Посміялися, потім домовились зусилля трохи координувати.

Стало легше.

Десь році на третьому з половиною “воно” почало вже й допомагати.

— Що буде, якщо я використаю не Хофман-код (як всі нормальні люди), а, скажімо…?

— Буде те-те й те-то.