Радий Радутный - Незадоволення, або ж Фактор прогресу [СИ]

— А якщо…

І так далі.

Році на четвертому “воно” — офіційно, до речі, воно зветься “Експертною системою…”, а втім, й без допомоги цієї системи можу сказати, що буде, якщо про неї занадто докладно розповідати. Хе-хе.

Так от, році на четвертому “воно” сказало, що далі вже саме себе буде набивати тими факторами. А ще через півроку на мене повісили медаль, на двері — отакеееееееенний замок, що відкривається лише коли в нього пальцем потикаєш, на підлеглих — розписки про нерозголошення, й високі особи почали час від часу в тій кімнаті зачинятись.

Щоправда, на економіці нашій те не дуже позначилось, а от приватній економіці тих самих осіб — навпаки. Але то вже не моя парафія.

А я почав розважатись.

— Що було б, якби… ну, наприклад, цю ідею не вдалось би впровадити?

Порахувало. Виявляється, сидів би я зараз над тим самим в конкурентів й знаходився на етапі оптимізації. Гм… теж непогано — там хоча платять більше разів у десять.

— Що було б, якби… почали ми розбиратись з тією фальшивкою, що знову ж таки ті конкуренти й підсунули?

Порахувало. Вийшло не так уже й погано, як я думав — лише втратили б зо два роки часу.

— Що було б, якби… й конкуренти не зацікавились?

Порахувало… Гм… вийшло не дуже добре — але й не дуже погано. Старший програміст в якійсь напівприватній-напівдержавній конторі. Щоправда, на додаток ще жінка й двоє дітей. Зарплата, трохи більша за середнью, партія в щось на зразок RedAlert раз на тиждень, час від часу ліві роботи — якраз на літню відпустку десь біля моря… й так років з сорок, а потім тихий й спокійний гаплик. Нуднувато.

Ану давай в іншому напрямку.

— Що було б, якби… я не зустрів тоді ту дівку?

Виявляється, майже те ж саме. Тільки почалось трохи пізніше, та ще й без мене, й конкуренти нас обійшли. А потім дві такі “експертні” системи почали одна одній капості робити — ну й до… вибачаюсь, догрались до атомної війни. НІчого собі! Може, пам’ятника поставити — “Рятівникам людства”? Хе-хе.

— Що було б, якби… ми тоді одружились?

Вийшло щось на зразок варіанту першого, але щось занадто вже коротко. Мабуть, правду казали, що ми один одному не дуже підходимо.

— Що було б, якби… ми взагалі не зустрілись?

Тут “воно” рахувало-рахувало, лампочками блимаючи, аж поки й відмовилось. Сказало, що ймовірність занадто висока. Ща так чи інакше — а зустрілись би.

Я аж вилаявся. Від долі не втечеш, так виходить? Ану ж-бо, давай перевіримо…

Наступні кілька днів я тільки й робив, що всяко міняв варіанти, намагаючись на цю ймовірність хоч якось вплинути. Дуля з маком. Десь на два-три роки змінювався час, коли ми зустрілись, досить сильно варіювалось майбутнє, але так чи сяк ми зустрічались, деякий час були разом й розходились.

Та хай йому чорт!

Спочатку я експериментував гуманно — там додавав трохи часу, міняв температуру на вулиці, чи ще там що, потім перейшов вже на варварські методи й почав з enviroment’у видирати ті чи інші ключові фігури. Видирати по всякому — від спізнення на тролейбус до… гм…

Кінець-кінцем я винищив віртуально майже всіх наших спільних знайомих, віртуально переніс місце подій за океан, віртуально програв другу світову — “воно” рахувало цей варіант стільки часу, що одна висока особа, розбестившись й розучившись міркувати самостійно, вибори таки програла (й слава богу, поміж нами кажучи) — все одно хоч так, хоч сяк опинялась та жінка у моєму ліжку. Або ж навпаки — я в її.

Цікаво. От і думай, що є ключовими моментами історії — чи то битва під Ватерлоо, чи то, вибачаюсь, sсheise, зронене голубом перехожому на носа.

Ватерлоо, до речі, програти не вдалось — навіть “воно” має свої обмеження. Інформації не вистачило.

І з тієї ж причини не вдається мені вилучити з віртуального мого світу ту дівку. Ну не знає “воно” подробиць особистого життя її батьків. А от моїх, наприклад знає. Та й про мене, знову ж таки, наприклад — теж має певні відомості.

От і думаю я тепер, над найголовнішим питанням свого життя.

— Що було б, якби…

08.03.97 р.