Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

«Возмущало (Нехлюдова), главное, то, что в судах и министерствахсидели люди, получающие большое, собираемое с народа, жалованье за то, что они справлялись с книжками, написанными такими же чиновниками, с теми же мотивами, подгоняли поступки людей, нарушающих написанные ими законы под статьи, и по этим статьям отправляли людейкуда-товтакоеместо, где ониуженевидалиихигде люди эти в полной власти жестоких, огрубевших смотрителей, надзирателей, конвойных миллионами гибли духовно и телесно…» Так йдуть дні, роки, десятиліття, віки… Народи об’єднуються – роз’єднують в держави, вбивають один одного, чим приносять страждання в дім «народу – сусіда – брата». А загальнолюдські цінності ходять замкнутим колом приниження людської гідності…

Революція Гідності… Хороша назва. Поки що не працює. Будемо молитися і вірити у «Воскресение».

Медсестри добре до мене ставилися, давали із собою мазі (насамперед від синців і гематом) й знеболювальні – часто полонені та затримані були з важкими побиттями, переломами. Допомагав усім, у тому числі й ополченцям. Так на День шахтаря попався ще один ополченець, п’яний в друзки: почав буянити в центрі міста, стріляти, битися – кинули нам у камеру й кажуть: «Місіть. Або ви його, або ми всіх будемо бити». Його добре помісили. А на наступний день я вже мастив його знеболювальними. Дякував: «Валерчик, ты меня, как мама, выхаживаешь. Я не обижаюсь, я ж шахтер, у меня так всегда: отпразновать, выпить и подраться». Його випустили через п’ять днів, двічі потім приходив – чай, згущенку приносив. А через місяць приїхав, стукає у двері камери: «Валерка, я женюсь! Слышишь??? Жеееееенююююсь!».

Людина. Теж.

Сидів зі мною Вася. Роботящий, але пив багато. Його не хотіли відпускати, бо з ранку до вечора пахав: його можна було о 3-й годині ночі підняти й сказати, що треба солярку розливати – він ішов з вискоком. Васю взяли за 300 метрів від власного будинку. Із товаришем ніс літру вина, коли зупинив патрульний (уже почалася комендантська година). Через кілька днів полонений Вася видав: «А мне тут нравится: кормят хорошо и работы много». Годували дійсно нормально, майже завжди двічі на день: давали такий смачний хліб, що можна було їсти лише його. Звичайно, ніякого порівняння з домашнім харчуванням – легке відчуття голоду мало місце, утім кормили добре. Так, м’яса не було. Радували макарони з невеличким додаванням тушонки (дуже невеличким, але смачним). Кухарі – особлива каста. Давали найкращий засіб як для імунітету, так і від депресії – часник. Одного разу передали пакунок тютюну − хлопці курили самокрутки.

Після того, як Лутугино перейшло до рук ополченців, хлопців з камери пару тижнів возили «за трофеями». Зброї перевезли багато. Навіть новенький (у маслі) «Град». Харчів із гуманітарки – також вдосталь. Кілька банок варення від українських бабусь та декілька наборів сухпайка українського виробництва дозволили взяти і в камеру. «Трофей» занесли в коробці з написом: «Айдарівцям. Повертайтесь ЖИВИМИ!».

Двоякі почуття.

Та все ж подяка – це головне.

Із відомого тюремного закону «Не верь, не бойся, не проси» раніше не розумів значення «не проси». У полоні зрозумів. Жодного разу нічого не просив. Я не терплю тютюнового диму, а в камері лише кілька осіб не палило. Із моїм післяінфарктним станом це було вкрай складно переносити, коли побратими по камері дізналися, палили тільки біля віконечка або дверей. Через місяць мені дозволили виходити на свіже повітря й біля курятника під конвоєм ходити відстань з п’яти-семи метрів. Я ходив вперед-назад, щоб зробити до тисячі кроків. Розумів, що треба рухатися, аби працювало серце. Потрібно боротися за життя. Дали можливість ходити – ходи, не зупиняйся. У камері робив двогодинну дихальну гімнастику. Коли не мав змоги рухатися – працював мізками. Люди сходять з розуму. Дуже страшно бачити, коли людина днями лежить і дивиться в стелю – там уже безповоротні зміни у психіці. Я брав шматок газети за 2003 рік і читав знизу догори, зліва направо. Зробив дошку для шашок, порвав газету й шматками паперу грали в шахи. Згодом хлопці з камери ходили на роботи та збирали різнокольорові кришечки від пляшок – назбирали білих і синіх – грали вже ними. Навіть чемпіонати влаштовували.

Із десятої вечора, коли починалася комендантська година, чекали на прибуття новеньких. Як правило, новоприбулих брали жорстко. Проводили виховну роботу. Якщо сили у вихователів ще залишалися, увага перемикалася з новеньких на постояльців. Бувало, не всі виживали.