Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

– Давай сюди руку! – я поклав кисть руки на тумбочку біля мого ліжка, намагаючись не вдумуватися в суть того, що відбувається.

– Спочатку я тобі відріжу мізинець… Ні, мабуть, почну з великого пальця…

Я відвернувся. Усе, що відбувалося, не давало ані найменшого приводу засумніватися в щирості намірів «Лихого». За мить відчув удар, від якого зрезонувала й підстрибнула тумбочка, а також книга, що на ній лежала, – роман Солженіцина «У колі першому». Згодом, відкривши книгу, я побачив, що вістря ножа пронизало її до 453-ї сторінки.

У колі першому…

Вражаюча річ – у райлікарні в Ровеньках, розташованої в глибокому тилу «ЛНР», у День Незалежності України був законний вихідний для персоналу! Майже через три місяці я дізнався про «Іловайський котел», який проходив десь неподалік. Зовсім поруч свинцем і «Градами» поливали Хрящувате й Лутугине… Напередодні Дня Незалежності «Точка У» залетіла й у Ровеньки. Збили… Загинуло п’ять осіб… Через кілька годин після потужного вибуху, що потряс місто, до мене в палату ввірвалися ополченці з пред’явою до всіх «укропів», яких, очевидно, на їхню думку, втілював у своїй особі саме я. Пред’явили… Укотре побили…

Звісно, війна є війна. Від вибуху збитої ракети загинули люди похилого віку й діти… Мені досить переконливо пояснили, що ракета прямувала не просто в розташування, де перебувало пару сотень бойовиків. Там були й журналісти, які їхали зі мною… Нібито обійшлося, а може й ні…

На десятий день мого лікування, прибув посилений конвой, і мене, без будь-яких формальностей, забрали з лікарні й доставили знову на підвал. Одразу прийшов «провідати» «Бєспрєдєл»: «Ну что, укропчик, отлежался? А я за это время человек с 30 ваших убил. Двоим вон бошки отрезал». І звернувшись до когось за двері камери, прокричав: «Принесите укропу свежеотрезаную бошку: пусть посидит с ней руках, поразмышляет…» Не знаю, наскільки це було правдою, але нічого не принесли. Емоцій, як не дивно, у мене не було ніяких. Здавалось, на мене це не діяло. Згадалось крилате з пісні: «… если смерти – то мгновенной…». Війна – не бійня. У війни є свої правила і це не за правилами.

Публіка тут пройшла «ротацію». З’явилося кілька тих, хто «відкинувся» із зони: завдяки своїй працездатності – відмінні працівники для риття окопів. Був і колишній замначальника обласного УБОЗу, який звільнився з органів півтора десятка років тому. Він уцілів насамперед завдяки тому, що близькими до керівництва особами були його колишні підлеглі. Його досить швидко (через 16 днів) відпустили, «віджавши» тільки два автомобілі з домашнього гаража. Не всім його колегам так щастило. Колишніх правоохоронців били нещадно: в ополченні багато хто має кримінальне минуле, тому і ментам, і прокурорам приходиться не солодко. Зламані ребра й челюсті – це як привітання для початку.

Був і місцевий радіоаматор, на якого настукав хтось із «дбайливих» сусідів, мовляв, навідник, ну 100 % навідник, бо в дворі навіть радіоантена є. Чоловік пенсійного віку. Дуже потерпав через зламані ребра. Практично оглух на одне вухо через перебиті перетинки. Ледве пояснив, що в нього з початку бойових дій антена два місяці, як змотана, і будь-хто може в цьому переконатися. Щоправда, право голосу він отримав тільки через три тижні перебування в камері. Причому це право «пробив» прибулий із Росії син «радіонавідника». Він і повідомив батькові, що вже три тижні, як зникла його мама. Зникла… Як багато горя в цьому слові. Стільки людей уже зникло… Історія сучасних війн (Азербайджан – Вірменія, Сербія – Косово – Боснія…) показує, що й через два десятки років після таких конфліктів доля сотень громадян лишається невідомою.

Найперший мій конвоїр у лікарні Андрій – простий хлопець, добряк − казав: «Валерчик, ну чего ваши меня террористом называют? Жрать мне нечего – вот и пришел сюда, в ополчение. Я еще никого не убил даже». Через деякий час (після повернення з лікарні) відкрилися двері камери й закинули побитого до непізнаваності ополченця – це був Андрій. Ребра зламані, щелепа вибита, око випадає з очниць… Напилися з товаришем, сіли в таксі й не було чим розрахуватися – віддали гранату таксисту, розрахунок не влаштував – таксист повідомив у комендатуру. Але до того моменту хлопці вже встигли постріляти в центрі Ровеньок – ніби в повітря, але патруль спрацював жорстко. Ополченці тільки при мені били його з годину, потім кинули в камеру під верстат і сказали, щоб звідти не вилазив. Коли вийшли, я почав надавати допомогу своєму першому конвоїру: води попити, синці маззю обробити, ну й головне – людською підтримкою: «Тримайся… Я все пам’ятаю…»