Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

У кіно ми бачимо бійки, які тривають кілька хвилин, а то й секунд, тут могли бити по півгодини декілька осіб, не думаючи, що вже відбили якісь внутрішні органи. Коли око випаде – це видно, коли нирки відіб’ють – ні.

Підвал… Що там було головним, пріоритетним?… Мабуть, люди. Так, люди «на підвалі» змінюються. Там вони стають істинними – одразу видно, хто є хто. Нас назвали «політичними». Поділ був на кілька груп: військовополонені, свої (ополченці, які щось накоїли), комендантські (мирне населення, яке порушило комендантську годину), наркомани-алкоголіки, «політичні» (активісти, волонтери). Найменше у камері було п’ять осіб, найбільше – 23: тоді доводилося лягати ялинкою, коли перевертався один – переверталися всі. Спали на бетонній підлозі, яка вкрилася товстим шаром землі й бруду. Спочатку підстеляли картон. Одного дня не зміг піднятися, бо після певних маніпуляцій, дуже боліли нирки. Пізніше з’явилася мішковина, перший матрац, другий. День на 30-й змінився комендант табору, де ми перебували, і видав нам краще забезпечення.

Найбільшою проблемою для мене була відсутність можливості помитися. Через декілька тижнів перебування в камері я, роздобувши три літри води, організовував собі душ у гігієнічному куточку, де стояла п’ятилітровка для малих нужд з одного доку, а за метр – верстат, на якому лежав шматок господарського мила. Просто на землю у цьому куточку клав дощечку, роздягався догола й ретельно, економлячи кожну краплину води, мився. При цьому намагався не зробити виразну калюжу, потім витирав підлогу. Рушника звісно що не було.

Витирався футболкою. Над своїм місцем у кутку кімнати натягнув із метр мотузки й сушив там футболку, шкарпетки, білизну. Соромитися? Не ті обставини, хоча в камері я один це робив. У яку б ситуацію не потрапив, завжди треба відчувати себе людиною. Є можливість помитися півпляшкою води – зроби це. Пам’ятав поради стоматолога: масажуй ясна. Виконував. Інколи допомагало. Один ополченець приніс бритву. Я нею брився місяць, поки лезо зовсім не затупилося. Виручила дружина одного «комендантського» зальотного: сів п’яним за кермо – попався на патруль. Били його довго з дуже переконливими настановами про шкоду вживання алкоголю при їзді на автомобілі. Машину забрали. Прийшла жінка. Вагітна. Машину таки віддали – зжалілись.

– Мужа тоже можешь забрать: мы провели разъяснительную работу, – запропонували ополченці.

Жінка задумалась на пару секунд і резонно (за своєю жіночою логікою) відрубала:

– Ні! Нехай ще посидить, окопи пориє – може розуму прибуде (якщо не виб’єте) – і передала (треба розуміти для тривалої відсидки чоловіка) зубну пасту і бритву.

Бритва й паста згодом дістались мені: не втрималась дружина й трьох днів – прийшла просити, щоб відпустили чоловіка. Зжалілись. Відпустили.

Гребінець з’явився уже в лікарні. До цього часу бережу. Дорога пам’ятка.

Спочатку була спека градусів 30, а пізніше – сильний холод і через незасклене вікно затікала вода. Попід вікнами проходила маршрутка і хлопці вже вирахували час її руху – то був ще один елемент своєрідного годинника. Так вийшло, що я був старший у камері. Коли ополченці вдень ішли на роботи, казав, щоб будь-який одяг брали сюди – старі куртки, кофти – так мені дісталася коротка жіноча шуба, якою і вкривався.

Як не дивно, найбільше боялися потрапляння на підвал саме ополченці. Можливо, знаючи про знущання і жорстоке ставлення до ув’язнених, вони навіть не уявляли, як пройдуть це випробування. Ополченці теж люди. Запив, постріляв у центрі міста з будь-якої зброї – на підвал, розстріляв будиночок сусіда – на підвал, побився з товаришами по службі – на підвал… Абсолютна більшість таких зальотних одразу починали банально істерити. Стукали кулаками в двері, кричали, намагалися вибратися через вікно.

Був унікальний випадок, коли вночі привели майстра шахти. Інтелігентний молодий чоловік, але випив, щось порушив (і комендантську годину, і ще щось). Про це дізнався його друг, прибув до посту розташування з вимогою… звільнити товариша й посадити замість нього себе. Умовив. Майстра шахти таки звільнили – обміняли на його підлеглого. Але хлопця так «відметелили»! Від душі. Майстер із шахти, якого звільнив друг із дартаньянівськими поривами, так жодного разу не прийшов ані провідати приятеля, ані передачку-підігрів не передав. Буває. Але цінуйте дружбу. Продовжуйте цінувати.