Іноді гумор конвоїрів набував відверто чорного характеру. Якось у день одного з найбільш значущих свят для місцевого населення – День шахтаря – зайшов у камеру ополченець з позивним «Бєспрєдєльний» із запитанням-запитом:
«Шахтарі є?». Звісно ж, як же так, щоб у ровеньківській камері обійшлося без шахтарів?! Виходить перший – нібито в очікуванні подарунка: «Так, я шахтар», – говорить гордо. «Бєспрєдєльний» (від усієї душі) врізав йому по плечу гумовим кийком, супроводжуючи привітанням: «Із Днем шахтаря!».
У підвалі мені дозволили ходити в місцевий медпункт (при бойовій частині) на уколи. Одна з жінок, що працювала тут, не приховувала свого відношення до нас (яких тут називали «нациками», «укропами», «бендерами»), тому прямо сказала: «Я вас ненавижу!.. Но мы с мужем посоветовались и решили дать Вам шапочку и два свитера. И Вам надо таблетки каждый день принимать от сердца – кардиомагнил, мы, как врачи, решили, что надо помочь. Но мы вас ненавидим». А на наступний день ще й книги принесла, каже: «Вы ж интеллигентный человек, можете почитать». То був роман Льва Толстого «Воскресение». Дуже цінний для тих умов подарунок.
«Воскресение». Чому саме цей роман Льва Толстого прийшов до мене зараз?
З чого ж почалось все ЦЕ, що потім назвали Революцією Гідності? Добрим було б очистити суспільство: привести його чи то до постцивілізаційно-аватарівської чистоти, чи то до непорушного дотримання десяти заповідей буття, висічених Мойсеєм після розмови з Господом. Але Лев Миколайович, словами Нехлюдова у «Воскресении» говорить, що проблема побудови суспільних відносин із повагою до загальнолюдських цінностей і державно-судовою гарантією цієї поваги існувала й двісті років тому й державницького вирішення цієї ситуації він фактично не бачив. Лише християнський… Дотримання суспільством християнських цінностей, написаних в Євангелії, – вихід із сьогоднішньої української біди. У «Воскресении» Лев Миколайович чітко й зрозуміло нагадав про це в розділі 28, цитуючи Євангеліє від Матвія: «Тогда Петр приступил к нему и сказал:
«Господи! Сколько раз прощать брату моему, согрешившему против меня?
До семи ли раз? Иисус говорит ему: не говорю тебе: до семи, до семижды семидесяти раз»… От і все. Такий Закон.
Ще в Луганській обласній лікарні дозволив собі ручкою підкреслити міркування, які виявилися надзвичайно важливими і вчасними, які давали відповіді на питання сьогодення: «Люди, пожившие в тюрьме, всем существом своим узнавали, что судя по тому, что происходит с ними, все нравственные законы уважения и сострадания к человеку, которые проповедуются и церковными и нравственными учителями, в действительности отменены…» Кожен із нас після пробудження ще кілька секунд лишається дитиною. Так ось і я, прокинувшись одного ранку у промерзлому підвалі Ровеньок, геть по-дитячому вперше відчув, що я не просто змерз, а без перебільшення промерз до кісток і, як дитина, чомусь подумав про ДЕРЖАВУ: «Невже вони не здогадуються, як тут холодно?!». Таке наївне розчулення було хвилинним. І абсолютно очевидною стала безпорадність й аморальність тієї СИСТЕМИ, яка й породила цю війну, і в питаннях, як захисту, так і звільнення військовополонених та заручників, коли я повернувся додому й усвідомив, як це працює (точніше, абсолютно бездіє…) Але у «Воскресении» є й про це: «И что более всего удивляло его (Нехлюдова), это было то, что все делалось не нечаянно, не по недоразумению, не один раз, а что все это делалось постоянно, в продолжение сотни лет…»
Питання військовополонених і заручників для держави дуже рідко виходило за межі укладання списків і відписок родичам, які звертались за допомогою у визволенні. Волонтери, ризикуючи власним життям, своїх не лишали: йшли на переговори (під час яких інколи й самі потрапляли в полон), вивозили-виводили ув’язнених, передавали продукти-«підігрів», медикаменти й необхідні предмети побуту. Така ініціатива далеко не завжди знаходила підтримку з боку держави: як мінімум відсутність будь-якого сприяння в передачах на «підвал» продуктів, більш того обмежувались такі передачі вагою в 100 кілограм (як норма для перевезення продуктів для громадян з «тимчасово окупованих територій»). Але ж як раділи таким передачкам наші полонені… У «Воскресении» і про це було:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу