Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Але в усій цій історії мені шкода Україну. За що нам це випробування?

Питання «За кого люди на Донбасі?» риторичне. Не помилюсь, якщо скажу просто: за мир. В абсолютній більшості. Пригадуються соцдослідження десь у квітні 2014 року з тим же питанням: «А ви за кого?» Із 67 % жителів вибирали щось а-ля миролюбне «за самостійність, але в складі України». Сьогодні це було б ідеальним варіантом. Навіть термін сучасний винайшли – децентралізація. Але, на жаль, сьогодні це вже малоймовірно.

Зараз соцдослідження проводити марно, бо щирості не доб’єшся. Складно тут бути щирим. Тому поділюся лише деякими власними спостереження. Є певна кількість радикально налаштованих людей. Причому як за «ЛНР» і «ДНР», так і тих, котрі не приймають усього, що відбувається. Ну з останніми, безумовно, складніше. У тому сенсі, що важче якось виявляти зовні таке несприйняття. Але воно є.

Один інженер з Луганська нарікав, мовляв, тільки назбирали грошей, щоб остаточно розрахуватися синові за квартиру в Києві, залишилися на сьогодні без коштів, а тут – війна. «Немає ні умов для життя, ні грошей. Але як звідси їхати: дві кішки, дві собаки, дружина, молодший син (закінчує тут школу з незрозумілим атестатом), і врешті-решт – будинок. На кого його тут кинути?»

Один цивільний поранений, якого просто підстрелили з міномета з української сторони, коли він рухався на своїй «копійці», усі претензії пред’являє саме до ополченців. Та ще й таку свою позицію він агресивно відстоював, перебуваючи в одній палаті із пораненими ополченцями (!). При тому, що в цій «копійці» загинув його тесть.

Буду об’єктивним: таких, хто насмілюється бодай щось сьогодні тут критикувати, – дуже мало. Інколи це роблять напівпошепки. Набагато популярніше обговорення зведень із фронтів за новинами відомих груп «ВКонтакте» і ЖЖ. Подейкують, що це переломний період. Але нічого не компенсує відсутність зарплат і пенсій – народові просто хочеться їсти! А з цим проблеми.

Потихеньку щось десь починає працювати. Медперсонал розповідав, що з’явились вивіски у сфері обслуговування: наприклад, кілька перукарень оголосили, що відкриті до 16:00. Але працюють іноді тільки до обіду або до 14:00. Пояснюють це тим, що очікують повернення решти персоналу. Відкрилися деякі ресторани. Щоправда, невідомо чиї. Про одну мережу розповідали: власника немає, а заклади починають потихеньку працювати. Автовокзал зруйнований артилерією, але автобуси починають їздити за маршрутами. Україномовні санітарки в лікарнях намагаються переходити на більш прийнятну і безпечну російську, але частіше говорять так, як звикли.

Лисичанськ і Сєвєродонецьк в якихось кілометрах 50–70 від Луганська. Багато хто має там родичів. Проїхати можна. Дивуються, що там якесь мирне й майже налагоджене життя з повними прилавками. Деякі цивільні хворі не знають, куди їм повертатися після виписки, бо в місцях, де вони проживають, ідуть бої. У повітрі панує невизначеність. Чим це може закінчитися, тепер не знає ніхто. Усі хочуть миру. Але ніхто вже не уявляє, яким цей мир може бути тут в найближчі місяці, у наступні роки. Натомість усі розуміють: так, як було, уже не буде.

Одна жінка розповідала інше. Їй дуже сподобалися хлопці зі Львова, які у них стояли. Коли йшли, плакала. І дуже не сподобалися «донские казаки», які прийшли на зміну львів’янам. Коли на центральну площу села «казаки» запросили місцевих жителів «для роз’яснювальної» роботи, її онук узяв до рук камінь зі словами «щас кидону». Ледве втримала.

Є багато розповідей про мародерство з обох сторін. Але буває по-різному. Одна жінка виходить на поріг свого сільського будинку, а у неї до килимка прикріплено 1000 грн. «Чому б це?» – подумала. Іде далі й не може стримати зойку – українські солдати викопали всю картоплю з городу. Начебто за нормальною ціною.

Один чоловік розповідав, як стояла в них Нацгвардія: «Прийшли, купили їжі… А ми з мужиками сидимо за пляшкою на вулиці за столом. Запросили присісти. Випили по чарці. Познайомилися. На запитання «А можна стрельнути з БТРа?», знайшли порозуміння: «Гаразд, давай 100 грн. і разок он туди бахни».

«Полудень першого листопада в Луганську видався дощовим». Що можна собі уявити після такого метеорологічного зведення? У перелякані луганські вікна стукають краплі дощу, гнані ураганним вітром, що аж підсвистує від вседозволеності. Перехожі, втягнувши плечі, не зовсім розуміють, навіщо було взагалі виходити з дому такого дня. Словом, страхітливих картинок можна дібрати чимало. Насправді, синоптики не помилилися. Дійсно був дощ. А точніше – дощик. А повітря, повітря ж яке! Чистота! Мало хто дбає про наявність парасольки. Скромні калюжки швидко наповнюються цією корисною чистою водицею, на яку так чекали городяни під час сумних військових подій у серпні-вересні 2014-го. Дощі практично не йшли, за весь час було лише дві зливи. Одна дуже навіть сильна й затяжна – дні на три. Той дощ був для мене іншим – агресивним. Я сидів у камері в Ровеньках. Зникла електрика, що живила лампочку підвалу. Незасклене, але заґратоване, віконце довелося прикривати шматочками фанери і всяким ганчір’ям. Допомагало не дуже. На стіні, з якої відпадала штукатурка, хазяйнували водяні змійки невгамовної зливи. Спальні місця, які розташовувалися біля вікна, потребували термінової евакуації. Випросивши в конвоїра бочку невідомого призначення, підставив її ближче до вікна і спрямовував туди якусь частину бурхливої стихії. (Частинку цього епізоду я вже описував раніше, але таки вирішив зберегти автентичність запису у захалявному записнику).