Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

Прапорщик Кокудак викликав по рації патруль з Привокзальної площі. Незабаром у двері відділку голосно постукали. До приміщення увійшов кульгавий літній чоловік. За правим вухом у нього виднівся слуховий апарат. Чоловік привітався легким кивком і промовив монотонним, ніби механічним, голосом:

— Чого кликав, начальник? Зараз тільки двадцять шосте. Ше п’ять днів маю. Рано ше платити вам.

Прапорщик підійшов і поплескав його по плечі, заспокоюючи.

— Спокуха, Глухар, я тебе не через гроші викликав. Тут до нас глухонімий пацан поступив. Контролери з поїзда зняли. Не твій?

Сергій уже перестав розглядати вивіски за вікном і спостерігав за чоловіками. Санька-Глухар уважно глянув на хлопця, наче прицінюючись, примружився на мить і сказав усе тим же «механічним» голосом:

— Мій, з новеньких. Я тут мучуся, де пропав малий, а він у вас.

— Ага, — всміхнувся міліціонер. — Так мучишся, що тебе ледве від чарки відірвали. Ну добре, забирай свою пропажу. Тільки пам’ятай — ти мені тепер ще штуку винен.

— За що, начальник?!

— А за то! Я міг малого і у відділ у справах неповнолітніх передати, як положено, а повернув тобі, ясно? І взагалі — що за прирікання? Не забувай, що на вокзалі я для всіх вас цар і бог! Скільки скажу, стільки й будеш мені платити, поняв?!

— Поняв, начальник, поняв. Першого числа буде, разом з рештою суми за травень.

— Оце вже ділова розмова. Добре, забирай малого і вали звідси, поки я не передумав.

Санька-Глухар узяв Сергія за руку, міцно стиснув її і пошкутильгав з ним до виходу. А прапорщик Кокудак дивився їм услід і вдоволено чухав своє ненаситне обвисле черево.

Усе життя Саньки-Глухаря було пов’язане із залізницею. Батька в нього не було, мама працювала провідницею. Часто випивала, навіть коли ходила вагітною. Лікарі казали, що саме через мамине пияцтво він народився майже глухим. У шість років упав з яблуні на подвір’ї біля дому і зламав ногу. Нога загоїлася, але кістки зрослися неправильно — хлопець на все життя залишився кульгавим.

Сашка відправили до інтернату для дітей з вадами слуху. Однолітки, як то часто буває, знущалися з його відсталості та кульгавості, але вулиця навчила боронитися. Не дивлячись на невисокий зріст, він кидався з кулаками на будь-кого, хто намагався його принизити. Сашко дуже швидко завоював неабиякий авторитет серед мешканців інтернату. У навчанні теж не пас задніх — навчився читати, а через рік уже міг нормально говорити. І якби не однотонність та беземоційність голосу, ніхто б і не здогадався, що хлопець майже глухий.

Інколи на вихідні мама забирала Сашка додому. Вони жили в старому будинку біля залізниці. А улюбленим місцем відпочинку для хлопця завжди був вокзал...

Якось один із місцевих кишенькових злодіїв побачив, як Сашко спілкується жестами і звернув увагу на його спритні довгі пальці. Запросив хлопця у вареничну неподалік, нагодував його, а потім навіть пригостив шалено дорогим шоколадним морозивом «Каштан». Коли чоловік переконався, що Сашко вже геть «поплив» від задоволення, то запитав обережно:

— Ну що, малий, хотів би завжди так кайфувати?

Малий, звісно ж, хотів.

— Тоді пішли зі мною, щось тобі покажу, а може й навчу.

Того ж вечора Сашко уперше побачив, як легко можна розбагатіти, витягуючи гаманці в неуважних пасажирів, що їхали в переповнених електричках додому після робочої зміни. Незабаром він теж навчився «працювати» разом із наставником, обчищаючи кишені роззяв. Санькові було тоді лише десять років.

До школи хлопець продовжував ходити, але вчився вже абияк. Розумів, що зі своїми фізичними вадами він зможе тільки закінчити спецучилище і працювати на конвеєрі на якомусь заводі. І місячна зарплата в нього буде там така ж, як у кишенькового злодія за один прохід по вагонах електрички в годину пік.

Поки Сашко був малим, йому щастило: пасажири у вагонах не звертали уваги на кульгавого хлопчака й не помічали, як їхні кишені порожніли. Уперше Сашко попався, коли йому виповнилося сімнадцять. Рік просидів у колонії для неповнолітніх. А тоді його випустили — інвалід як-не-як. Ще через рік знову впіймали на крадіжці і відправили в дорослу колонію, вже на три роки. На свободу Санька-Глухар (це прізвисько прилипло до нього у в’язниці) вийшов якраз у розпал «перебудови», коли, мов гриби, по всьому місту росли кооперативи, торгові ятки, кав’ярні та шашличні. Особливо багато їх з’явилося навколо рідного Сашкові залізничного вокзалу. Санька-Глухар швидко зорієнтувався і теж налагодив свій бізнес. У той час всі підприємці змушені були віддавати частину прибутку бандам рекетирів. Інакше їхній бізнес могли знищити, а самих бізнесменів покалічити, а то й убити. Але Саньку-Глухаря рекет не чіпав, бо він після двох тюремних строків мав уже неабиякий авторитет у кримінальних колах. Користуючись цим, злодій згрупував навколо себе глухих, які займалися виробництвом і розповсюдженням у поїздах різноманітної друкованої продукції на кшталт календарів, іконок та гральних карт.