Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

В актовому залі зранку до вечора кипіла робота — діти репетирували на сцені, а в глядацькому залі майстри завершували ремонт. Концерт мав відбутися двадцять шостого травня, одразу після останнього дзвоника.

Генеральну репетицію святкового дійства призначили на вечір напередодні. Саме в той час, коли на сцені були Сергій із Яринкою, у кабінеті директора задзеленчав телефон. Дзвонили з обласного управління, аби повідомити, що наступного ранку в інтернат приїде інспектор, щоб забрати Яринку і відвезти в село, до батька...

За роки роботи в школі-інтернаті Василь Степанович випустив у світ не одну сотню вихованців. Багато з них не залишили в його пам’яті якогось помітного сліду, хоча жили в інтернаті по десять-одинадцять років. А про деяких згадував і досі.

Яринка жила тут менше року, але директор був упевнений, що не забуде цю маленьку дівчинку з далекого карпатського села. Їй важко давалося читання і мова жестів, вона не хотіла вчитися говорити, не вміла дружити, була настороженим їжачком, який при будь-якій спробі наблизитися вмить скручувався в клубочок і випускав гострі голочки. Та водночас це була дуже світла дитина. І лише одному Сергієві поталанило достукатися до тієї світлості в ній, витягнути на світ кілька приязних посмішок — ніби промінців. І від них сам Сергій теж ставав світлішим.

Директор курив цигарку за цигаркою, намагаючись заспокоїти нерви, але марно. Проти рішення суду і органів опіки він був безсилий. Василь Степанович дзвонив, благав хоча б на кілька місяців перенести дату від’їзду, дати можливість Яринці ще трохи адаптуватися, навчитися спілкуватися і сприймати зовнішній світ. Але на його благання ніхто не звертав уваги. Усі посилалися на рішення суду, яке зобов’язувало негайно передати дитину під опіку рідного батька.

Машина приїхала по Яринку о восьмій ранку. Вихователі так і не наважилися повідомити Сергієві про те, що дівчинка залишав інтернат. Вирішили, що так буде краще для обох — без зайвих довгих прощань і сліз.

Поки Сергій, нічого не підозрюючи, готувався до святкового концерту, по Яринку прийшла вихователька із завучем. Дівчинка завзято натирала вовняною шматкою червоні туфельки, в яких мала сьогодні танцювати на сцені. Яринка поглянула на вчителя, її погляд був на диво ясний і довірливий. Микола Павлович аж занімів. Відвернувся, прокашлявся, потім присів біля дівчинки і, дивлячись їй в очі, насилу промовив:

— Яринко, зараз ти поїдеш додому, до батька. Тепер ти будеш жити разом з ним. Тебе внизу вже чекає машина.

Вчитель-сурдолог займався з Яринкою щодня, але навіть його мову вона сприймала важко. Доводилося по кілька разів повторювати і показувати кожне слово. Однак тепер вона зрозуміла усе з першого разу. Її світлий погляд умить погас, а маленька червона туфелька випала з руки. Уперше з дня приїзду в інтернат Яринка зайшлася безмовним плачем. Микола Павлович притулив її до себе, але дівчинка рвучко випручалася з обіймів і вибігла з кімнати. Вихователька кинулася їй навздогін.

Знайшли її аж у кімнаті, де сушили одяг і білизну. Сиділа на підлозі під батареєю, обхопивши коліна руками, і завивала, наче поранене звіря. Щиро ненавиділа увесь світ — тільки-но вона почала розкриватися і довіряти людям, як ті зрадили її. Як і батько, якого вона так любила. А він узяв і назавжди забрав у неї маму!..

Наталя Іванівна розповіла усе Сергієві, коли Яринка була вже в дорозі. Хлопець не повірив виховательці, побіг до директора.

Василь Степанович сидів у кабінеті з таким приреченим виразом обличчя, що було зрозуміло — Наталя Іванівна не обманювала. Сергій спробував закричати, з усіх сил намагався витиснути з горла бодай звук, але марно. Спересердя схопив крісло, підняв і жбурнув до стіни. Від удару на підлогу впала дерев’яна рамка з почесною грамотою. Скло розлетілося на друзки. Василь Степанович підвівся, обережно перевів хлопця через скло і посадовив у своє крісло. Сам сів на стіл і, нічого не приховуючи, розповів, чому він змушений був відпустити Яринку.

Коли до концерту залишалися лічені хвилини, директор узяв хлопця за руку й повів до актового залу. Проте без Яринки Сергій навідріз відмовився виходити на сцену. Увесь концерт просидів насуплений у кутку. Коли глядачі зааплодували, викликаючи на біс танцювальний колектив, що виконував запальний хіп-хоп, Сергій непомітно вислизнув геть.

В їдальні під час вечері виявилося, що хлопця немає. Вихователі обшукали всі кімнати, комори й закутки. Зник безслідно.