Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

На одній зі станцій у вагон увійшла жінка у формі. По черзі підходила до пасажирів і перевіряла квитки. «Контролер!» — здогадався Сергій. Він кинувся до протилежного виходу, але потрапив просто в руки другого контролера. Кремезний вусатий чоловік у формі схопив Сергія за руку.

— А куди це ти так поспішаєш?! — вигукнув, посміхаючись. — Мабуть, у туалет, я вгадав? Чомусь усі «зайці», як тільки бачать контроль, одразу біжать туди ховатися! Ну, чого мовчиш? Кажи щось!

Вуса в чоловіка були такі густі й довгі, що закривали собою піврота. Тож Сергій не міг нічого зрозуміти. Спробував жестами пояснити, що не чує, але контролер тільки розсміявся.

— Ну-ну! На жалість мене не візьмеш, артист!

— Та лишіть малого в спокої! — вступився за Сергія один із рибалок. — Він же й справді глухий!

— А ви хто йому? Батько? — суворо запитав кондуктор.

— Та яке там! Уперше бачу. Але малий точно не чує. Я ще подумав — чого це пацан не відповідає, коли його запитують? Лишіть його в спокої! Он які очі перелякані. Мало його життя покалічило?!

— А ви не захищайте! — обурився контролер. — Знаєте, скільки ми таких інвалідів липових щодня ловимо? Коротше, малий! Вдавай хоч сліпого, хоч німого, нічого не поможе!

— О Господи, та відпустіть вже його! — озвався другий рибалка. — Я заплачу за нього. Скільки той квиток коштує?

Чоловік потягнувся до гаманця, але вусань заперечив:

— Е ні-і-і. Тут квитком не обійдеться. Ще треба штраф у п’ятикратному розмірі заплатити.

— Ну ви й звірі! Не маєте на кому план по штрафах виконувати, крім як на нещасній дитині?

Тим часом поїзд в’їхав на критий перон залізничного вокзалу і зупинився. Пасажири почали вставати зі своїх місць. Контролери затрималися, поки усі повиходять з вагона, відтак теж попрямували до виходу. Вусатий міцно тримав Сергія за руку і силоміць тягнув його за собою.

Він провів хлопця в міліцейський відділок. Черговий по відділку, низенький товстий прапорщик з коротко підстриженим сивим волоссям і маленькими колючими очима, звелів Сергієві сісти в крісло біля вікна й почав щось запитувати. Але хлопець не звертав на нього уваги. Його погляд привернуло велике світлове табло за вікном. На табло великими літерами було написано: «Львів радо вітає гостей міста!»

У Сергієвій голові промайнув жахливий здогад: «Не може бути! Я сів на поїзд, що їхав у зворотному напрямку! Замість Івано-Франківська приїхав у Львів! Ну все, не бачити мені Яринки!»

Міліціонера розлютило, що Сергій не реагує на його запитання. Він почав кричати:

— Ей, малий, може досить комедію ламати?! Думаєш, я без тебе не маю чим зайнятися?!

На крик із сусіднього кабінету зазирнув його напарник.

— Кокудак, що тут за шум у тебе? — запитав невдоволено. — Знову над затриманими знущаєшся?

— Та он, шмаркач корчить глухонімого, щоб за безквитковий проїзд штраф не платити.

— Ну то й що? Баня, тобі не все одно? Слухай, ну чого ти такий чіпучий? Чого клюєш усіх підряд? Добре тобі від того, чи що? Не дурно в тебе прізвище й когутяче...

— Я не потерплю порушень на ввіреній мені території!

— Та здався він тобі! Теж мені злочинця впіймав! Ти б краще свою благовірну Світлану Миколаївну пильнував, як вона там торгує на лотку! Про неї вже весь Привокзальний район гудить. Кажуть, як не обдурить покупця, то в неї ломка, мов у наркомана.

— Ти мою жінку не чіпай, свою маєш! — огризнувся прапорщик.

— Та тю, ну не будь ти таким злим, «здуйся» вже нарешті, однаково до полковника не дослужишся. Ну не дано тобі, і не мрій. Лиши малого. Дай позавуш, щоб не катався більше зайцем і відпусти на всі чотири сторони. А як він і справді глухий?

— Контролер сказав, що малий косить.

— А ми зараз перевіримо.

Сергій сидів обличчям до вікна. До нього навшпиньки підкрався другий міліціонер і раптово крикнув йому над вухом. Людина з нормальним слухом неминуче сіпнулася б, а то й підскочила. Сергій же навіть вухом не повів.

— Бачиш — справді не чує. Слухай, Кокудак, а може, це із підопічних Саньки-Глухаря?

— Та навряд чи. Вони тут щодня крутяться, я в лице ніби усіх знаю.

— Може, новенький? Наприклад, купив Санька малого в якихось батьків-бомжів. У тих алкашів вічно каліки родяться. А Глухар викуповує. Йому ж треба час від часу кадри омолоджувати. Вони ходять по вагонах милостиню збирати, а чим менша дитина і чим сильніше в неї каліцтво, тим легше людей розжалобити.

— А чого тут гадати? Санька точно у вареничній на Привокзальній сидить. Зараз зв’яжуся з нарядом, щоб привели сюди. Якщо його малий, хай забирав. Глухар нормальний мужик — мені щомісяця справно платить, щоб я не помічав, чим він на вокзалі промишляв.