Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

Санька навчився поважно говорити, вживати розумні вислови. На незнайомця, за бажання, він міг справити враження статечного чоловіка, а не привокзального волоцюги, яким, по суті, й був. По чужих кишенях Санька більше не промишляв. Тепер за нього це робили інші, а йому лише здавали щоденну виручку, якою він справно ділився і з міліцією, і зі злодійським «общаком».

Глухар успішно пережив і криваві дев’яності, і двотисячні. Бо чимало його «кулєгів» та посіпак, яким щастило значно менше, вже покоїлися на Брюховецькому цвинтарі або, у кращому разі, сиділи за ґратами. Сам Санька хоч і поступився частиною бізнесу молодшим та нахабнішим, проте авторитету свого не втратив.

Він тримав під собою кишенькових злодіїв, які орудували на вокзалі, жебраків та торгівлю в поїздах.

Кадрів Санькові ніколи не бракувало. Майже глухий і кульгавий, він швидко знаходив спільну мову з такими ж обділеними долею людьми, і заманював їх до себе. Особливо легко це вдавалося з дітьми, яких суспільство намагалося просто не помічати, відвертатися кудись в інший бік, ніби їх не існує. А Санька-Глухар ніколи не відвертався. Він підбирав малих калік і ставав для них Богом. Годував і одягав їх, давав їм дах над головою. За це вони щодня зранку до вечора відробляли йому: неповносправні — жебрацтвом у вагонах, а спритні й верткі — злодійством. Для них це було краще, ніж мерзнути і помирати з голоду, чи й взагалі — бути проданими на органи якому-небудь чорному трансплантологові.

Сьогодні до рук Глухаря потрапив зовсім інший екземпляр. Сергій вирізнявся з-поміж усіх його підопічних. Хлопець виглядав пригніченим, але очі його були живі. У них не було порожнечі, притаманної нещасним дітям, якими Санька зазвичай опікувався.

Глухар провів Сергія темними, схожими на лабіринт, дворами старих польських будинків, і зупинився біля чорних залізних дверей. Потім відправив зі свого мобільного телефону смс-повідомлення і відійшов убік. Двері зі скрипом відчинилися. Глухар швидко заштовхнув Сергія всередину, увійшов сам і зачинив двері зсередини. Вузьким напівтемним коридором вони спустилися в підвал, де їх зустріло біля двох десятків пар насторожених дитячих очей.

Саме тут мешкали підопічні Саньки-Глухаря. Він посадив Сергія за довгий стіл, збитий з соснових дощок, і звелів, щоб хтось швидко приготував поїсти. Відтак повернувся лицем до Сергія і почав розпитувати.

Сергій розумів, що кульгавий дядько привів його сюди не для того, щоб знову здати в міліцію чи відправити назад в інтернат. Тож нічого не приховував. Йому навіть спала на гадку одна ідея: «А цей дядько не якийсь алкаш привокзальний. Якщо він так запросто визволив мене з міліції, то міг би допомогти визволити Яринку! Для чогось я йому потрібен. Може, якщо я стану йому в пригоді, то він віддячиться і допоможе мені?»

Від цієї думки, що вселяла нову надію, Сергій трохи повеселішав і готовий був без вагань погодитися на все, що б не запропонував йому авторитетний злодій Санька-Глухар.

Після затишної спальні інтернату підвал з дерев’яними нарами й засмальцьованими ватними матрацами здався Сергієві гнітючим і затхлим. Йому виділили місце на другому ярусі, поблизу туалету. Тхнуло там відповідно, але хлопець терпів. Він був певен, що не затримається тут надовго.

Глухар ще у відділку міліції звернув увагу на тонкі й чутливі пальці хлопця.

«А з малого може вийти прекрасний щипач, — подумав він тоді. — І вигляд у нього інтелігентний, не те, що у більшості з моїх. Такого ніхто й не запідозрить у злодійстві».

Наступного ранку Санька прийшов у підвал і забрав Сергія з собою. Вони вирушили на залізничний вокзал — їх чекали перші уроки елітного злодійського ремесла. Глухар боявся, що його помічники, які навчали решту малих злодійчуків, зіпсують такого перспективного хлопця. Тому вирішив узятися за нього особисто.

Глухар завів Сергія в кут біля черги до квиткових кас. Щоб не привертати зайвої уваги, уголос не говорив, лише чітко й повільно рухав губами, щоб Сергій міг його зрозуміти:

— Уважно стеж за моїми рухами, але не смикайся. Тільки спостерігай.

Злодій пошкутильгав до натовпу. Запитав хто крайній і прилаштувався у хвіст черги. За кілька хвилин, коли люди вже звикли і не зважали на Глухаря, він, вказуючи рукою на віконечко каси, вигукнув своїм «негнучким» голосом:

— Дивіться, люди, там хтось без черги лізе!

Біля каси одразу ж здійнявся переполох. Передні намагалися розібратися, хто ж там лізе без черги, задні напирали на передніх. Тим часом, користуючись тиснявою, Санька притиснувся до жінки, що стояла перед ним, розстібнув сумочку, що висіла на її плечі, і витягнув гаманець. Відтак непомітно вислизнув із черги і розчинився в натовпі.