Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

Ну а найталановитіші вихованці Саньки-Глухаря «працювали» щипачами, займалися кишеньковим злодійством. Ці заробляли для Глухаря найбільше. Хоча часом і попадалися на гарячому. То пасажир надто чутливий трапиться — відчув чужу руку в кишені. То якась пильна жіночка помітить, як лезо розрізає чиюсь сумочку, і зніме лемент. Коли хлопців ловили, то здавали у відділок на залізничному вокзалі. Тоді вже Санька йшов до давнього знайомця прапорщика Кокудака і визволяв своїх. Не безкоштовно, авжеж. Невдахам, правда, потім було непереливки. Глухар карав їх — тримав на голодному пайку і зачиняв на якийсь час у темному вологому і холодному підвалі, де не було ані ліжка, ані навіть табуретки. Казав, що завдяки такому покаранню, наступного разу хлопці будуть обережнішими і спритнішими...

Сергій теж одного разу мало не впіймався. Якось у переповненому в час пік вагоні він помітив, що в одного з пасажирів у задній кишені з-під бушлата стирчить гаманець. Хлопець тихенько прилаштувався за спиною чоловіка. Тільки-но зібрався акуратно витягнути гаманець, як хтось схопив його за плече. Сергій відсмикнув руку й швидко обернувся.

— О-о-о! Давній знайомець! Привіт, малий!

Перед Сергієм стояв і весело посміхався той самий рибалка, через якого Сергій колись помилково сів у поїзд і потрапив до Львова. Чоловік, у якого Сергій збирався поцупити гаманець, теж повернувся. Він виявився тим другим рибалкою, який тоді найбільше захищав Сергія і навіть збирався заплатити замість нього за проїзд. Він теж поплескав Сергія по плечу й радісно вигукнув:

— О, яка зустріч! Як ти? Мабуть, дісталося тобі тоді від тих аспидів контролерів?

Сергієві стало зле. Щоки запашіли від сорому. Хотілося провалитися крізь землю. На щастя, поїзд зупинився на якійсь станції і Сергій швидко вискочив на перон. Він тікав чимдалі від вокзалу і увесь час думав: «Як, як так сталося?! Цей чоловік захищав мене, допомагав, хвилювався. А я? Я мало не обікрав його! Я злодій!»

Довго блукав вуличками незнайомого містечка. До Львова повернувся останньою електричкою, майже опівночі. Санька-Глухар уже було подумав, що хлопця схопили і закрили у якомусь відділку міліції. Щоб заспокоїти Глухаря, Сергієві довелося відбріхуватися. У його голові визрів план...

Серед дітей, з якими Сергій ділив тепер дах над головою, не всі були глухими. Деякі мали нормальний слух, але Сергій розумів, що в порівнянні з ними він абсолютно здоровий і даремно нарікає на свою долю. Найбільше з-поміж усіх вирізнявся Ромчик, Сергіїв одноліток. У нього від народження не було рук. Батьки відмовилися від нього ще в пологовому будинку. У сиротинці безпомічну дитину виходили, а в чотири роки віддали в дитячий будинок-інтернат для дітей з фізичними вадами. З часом Ромчик навчився обходитися лише за допомогою ніг. Він носив штани на спеціальній шлейці, і міг зняти їх, потягнувши за шлейку зубами. Ложкою користувався, затиснувши її пальцями правої ноги. Тільки в школу відмовлявся ходити. Усі спроби навчитися писати, тримаючи олівець зубами, закінчувалися невдачею. У кожного з його однокласників була якась вада, але без обох рук був лише Ромчик.

Одного разу хтось подарував інтернату квитки на виставу у львівському цирку. Винаймати автобус до Львова було надто дорого, тому дітей повезли поїздом. Супроводжували їх двоє вихователів і медсестра, на випадок, якщо комусь стане погано.

До вистави залишалося ще більше години. Тому під цирком вихователі дозволили дітям погуляти у скверику. Ромчику закортіло в туалет. Він завжди хотів почуватися самостійним і намагався не просити зайвий раз про допомогу. Він просто завернув у тихий провулок, де б його ніхто не помітив, через кам’яну арку пройшов у глухий квадратний двір, став під деревом і почав зубами стягувати з плеча шлейку штанів. І в ту ж мить відчув, як хтось спіймав його за комір. Спершу подумав, що то свої вислідили його. Озирнувся, але побачив чужого чоловіка. Той запитав суворо:

— Ти що робиш? Хочеш мій двір на гадючник перетворити?

Його голос звучав якось дивно, повільно й скрипуче. Ромчик сіпнувся, вириваючись з рук незнайомця, і кинувся до арки. Але перечепився через коріння дерева і впав. Ще змалку Ромчик часто падав, адже без обох рук дуже важко балансувати. А підвестися без рук було ще важче. Та все ж з часом він навчився і безболісно падати, і швидко підводитися. Проте у дворі біля львівського цирку страх скував його м’язи. Ромчик перекочувався з боку на бік, а підвестися не міг. Незнайомець, шкутильгаючи, підійшов до нього і допоміг стати на ноги.