Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

Одного разу Ромчик попросив Сергія, який лежав без діла на дощатому настилі, запалити йому самокрутку. Сергій не любив цигаркового диму, але відірвав смужку від старої газети, насипав на неї тютюну з Ромкового кулька, наслинив кінчик паперу й акуратно склеїв. Відтак прикурив самокрутку і передав товаришу. Той блаженно затягнувся. Інші діти, тим часом, дивилися по телевізору якийсь черговий бойовик, не звертаючи на курця уваги. Сергій тицьнув пальцем Романові в груди і склав руки долонями догори, подібно до розкритої книги. Потім поводив управо-вліво головою, ніби читаючи.

— Питаєш, чи я вмію читати? — перепитав той.

Сергій ствердно кивнув.

— Та трохи вмію, але по складах. Я в школу майже не ходив.

Сергій узяв олівець та газету, від якої щойно відірвав смужку для самокрутки, і написав на полях: «Мені тут не подобається. Тобі теж. Давай втечемо разом». Ромчик прочитав записку, здивовано глянув на Сергія і запитав:

— Ти нормальний? Куди тікати? Ти глухонімий, я безрукий, що нам де робити? За що жити будемо?

«Ти зможеш повернутися у свій інтернат. А я поїду до своєї сестрички Яринки», — знову написав Сергій.

— А кому я потрібен у тому інтернаті? Думаєш, після того як я пропав, вони шукали мене, бо переживали?

Ага, чорта з два! Шукали, бо боялися, що їх посадять у тюрму за халатність. Може й посадили. Я не знаю, мені по барабану. Мені тут не подобається, але де буде краще? Куди я піду після інтернату? Батьки відмовилися, квартири своєї немає, пенсії по інвалідності вистачить хіба на ліжко у нічліжці. Тож дорога одна — сидіти десь на перехресті і просити милостиню. І боятися, щоб якийсь алкаш не вкрав її, бо я ж навіть не зможу схопити гада і натовкти йому пику! То нащо рипатися? А ти тікай, як хочеш. Я тебе не здам Глухарю.

«Сам я не справлюся. Мені потрібна допомога».

— Для чого? Можеш хоч зараз йти. Глухар нікого не тримає. Він же знає, що ніхто сам не піде звідси, бо там нагорі люди такі ж брехливі і байдужі до нас, калік! Глухар злий, але хоч не байдужий! Розумієш?!

Хоча Сергій і не чув Романа, але зрозумів, що той зірвався на крик. Мешканці підвалу миттю зібралися навколо хлопців. Подумали, назріває бійка. Хтось навіть почав підбурювати:

— Давай, безрукий, вріж йому! Ногою в табло, як Джекі Чан!

Але видовища ніхто не дочекався. Сергій провів правою долонею над лівою, показуючи, що просить вибачення, і порвав свої записки на дрібні клаптики. Потім виліз на другий ярус і відвернувся до стіни. Усі розійшлися по своїх місцях. Ромчик підійшов до Сергія і тицьнув його головою в бік. Коли той повернувся, промовив тихо:

— І ти вибач. Я зірвався. Дістало все. Ти просив про якусь допомогу.

Сергій стулив три пальці і потер їх один об один.

— Гроші? — здивувався Ромчик. — А звідки в мене гроші? Я ж усе віддаю Глухарю, так само як і ти.

Сергій зіскочив на землю, знов узяв олівець і почав писати на газетних полях. «Давай заникаем гроші, коли будем працювати в парі».

Сергій дочекався, поки товариш дочитав і швидко порвав записку. Ромчик задумався. Потім схилив голову вбік і почухав плечем за вухом. Важко позіхнув і врешті промовив:

— Страшно. Як тільки Глухар пронюхав, він нас заб’є і скине вночі на рейки під поїзд. Старші розповідали, він уже робив так з тими, хто пробував тіхушнічати. Але ідея прикольна. Якщо не нагліти і никати не всі бабки, то може щось і вийде з того. Знаєш, а давай попробуємо!

Він весело підморгнув Сергієві і притулився до нього правим плечем, вдаючи рукостискання.

«Працювати» в парі Сергієві й Ромчику випало лише через два дні. Але день придався, як казали хлопці, не фартовий. То було якесь державне свято, люди на роботу не їхали, тож не було в кого ані просити милостиню, ані обчищати кишені. На двох зібрали лише п’ятдесят гривень. За таку виручку Санька-Глухар міг ще й добряче висварити, мовляв, погано старалися, пацани.

Біля виходу з вокзалу Сергій помітив міліціонера — того, що колись фактично продав його Глухарю. Прапорщик Кокудак стояв біля цигаркового кіоску й сперечався з якоюсь товстелезною жінкою з гачкуватим носом. Сергій зупинився, не наважуючись йти далі. З першого дня свого перебування у Львові він відчував страх перед цим міліціонером і завжди намагався уникати зустрічі з ним. Ромчик здивовано поглянув на друга і запитав:

— Ти чого? Кокудака злякався? Не бійся, він не страшний і наших не чіпає. Йому Глухар регулярно відстьогує за це. От його жінка — то справжня відьма! Кажуть, вона десь з Полтави, а там усі відьми, я точно знаю, колись у кіно бачив. Там така сама була — криклива розтелепа, з гачкуватим носом і злими очима. Навіть не пробуй потягнути в неї з прилавка цигарку — такий галас здійме, що аж голуби з площі вшиються, не те, що люди. Йдемо, не бійся їх. Вовків боятися — в ліс не ходити! А це навіть не вовки, а так — шакали, що звикли падаллю харчуватися. Я сам ніколи шакалів вживу не бачив, але Санька завжди цих двох так називав.