Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

Раптом хтось ухопив хлопця за руку. Він із жахом подумав, що це Глухар так швидко вистежив його, і мало не знепритомнів з переляку. Але, на щастя, то був лише місцевий п’яничка, який теж щовечора приходив на ринок, щоб поживитися. Він дістав із кишені пляшку мутної рідини.

— Д-д-давай в-вип’емо, — промимрив невиразно.

Сергій захитав головою, але п’яничка продовжував умовляти, заїкаючись:

— Ну ти шо, не хочеш випити зі мною? Я с-с-ставлю! С-с-сьодні таке с-свято, а ти не хочеш в-випити? Ну давай, на х-халяву!

Хлопець ще ніколи не вживав спиртного, а тим більше смердючої самогонки, від якої аж дух спирало. Але цього разу, втішений, що не потрапив до рук Саньки-Глухаря, він погодився зробити ковточок.

Біля відкритого майданчика літньої кав’ярні п’яничка підібрав дві склянки і наповнив їх. Одну подав Сергієві. Хлопець затулив носа, щоб не чути неприємного запаху, і випив залпом. Закусити вже не було чим. Сергій поморщився від огиди, а за хвилину йому взагалі стало зле. У голові паморочилося, нудило... П’яничка щось белькотів собі під ніс, пропонував Сергієві випити ще, але хлопець, важко підвівшись і спотикаючись, рушив углиб ринку в пошуках туалету Не знайшовши його ніде, виблював просто посеред дороги, тоді влігся на дерев’яний стіл, що стояв біля зачиненої ятки і заснув.

Очунявши, Сергій роззирнувся навколо в пошуках їжі. Але, крім гнилих помідорів та огризків яблук, нічого не побачив. Вибрався з ринку і знову пішов до фонтана перед оперним театром. Після вчорашнього його «палило» — страшенно хотілося пити.

Щойно Сергій зробив кілька ковтків, його знову знудило. Він заліз у фонтан і почав лити воду собі на голову. Трохи попустило...

Було ще досить рано, порожніми вулицями Львова ходили тільки двірники й бродячі собаки. Сергій теж як ніколи сильно почувався покинутим і нікому не потрібним бродяжкою. Розплакався і поплівся за одним із псів. Той вивів хлопця до катедри на розі площі Ринок.

Сергій услід за собакою пройшов повз катедру і завмер від несподіванки. Просто посеред площі стояло... фортепіано. Сергій не вірив своїм очам! «Напевне, я досі ще не відійшов від тої самогонки і в мене глюки», — подумав він. Та все ж наблизився до фортепіано і обережно простягнув до нього руку. Інструмент був старий і занедбаний, лак у багатьох місцях потріскався. Хлопець замружив очі і ніжно провів пальцями по деці, відчуваючи кожен горбик і шпарку. Перед фортепіано стояв розхитаний дерев’яний стілець. Сергій сів на нього і відкрив кришку. Якийсь час не наважувався торкнутися клавіш, боявся, що як тільки торкнеться, марево одразу ж зникне... Але ні!..

Сергій почав грати мелодію, під яку танцювала Яринка. Йому не вірилося, що це було лише три місяці тому. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.

Не чуючи звуку, Сергій грав усе голосніше й голосніше, аж поки його не зупинив чийсь дотик. Цього разу хлопець не злякався. Мабуть, через те, що дотик був легким. Сергій облишив клавіші, повернувся. Позаду стояв високий худорлявий чоловік у спортивному костюмі. Лисуватий. На повідку він тримав маленьку кумедну таксу, яка вперто намагалася вирватися і кинутися на голубів, що воркотіли неподалік.

Чоловік укотре смикнув за повідець, заспокоюючи собаку, і звернувся до Сергія:

— Юначе, ви чудово виконуєте Гріга. Я вражений вашою майстерністю. Але зараз лише пів на сьому. Люди ще сплять.

Мова в нього була чітка й виразна. Сергій зрозумів його і знітився.

— Ну-ну, не хвилюйтеся, — заспокоїв його чоловік. — Зрештою, це фортепіано для того тут і виставили, щоб будь-хто міг підійти і пограти, порадувати себе й оточуючих. Та й, щиро кажучи, хороша музика під вікнами — це краще, ніж горлання п’яної компанії. До речі, дозвольте поцікавитися, що ви робите тут у такий ранній час?

Сергій показав на свої вуха і рот, відтак похитав головою, пояснюючи, що глухонімий.

— Не зрозумів вас, юначе. Витлумачте мені, будь ласка, що ви намагаєтеся показати?

Сергій знову повторив жест.

— Хочете сказати, що нічого не чуєте і не говорите?

Хлопець ствердно кивнув.

— Але ж це нонсенс! Ви щойно грали на фортепіано, і то як грали! До того ж не якийсь там «собачий вальс»! Насміхаєтеся з мене?

Сергій стривожено замахав руками і почав показувати, ніби пише на папері.

— Хочете щось написати? Щось розповісти мені?

Сергій знову кивнув і молитовно склав руки перед грудьми.

— Річ у тім, що я лише вивів собаку погуляти і не маю з собою ані ручки, ні блокнота. Але я живу он у тому будинку. Якщо ваша ласка, можемо піднятися до мене, там є письмове приладдя. Ви мені усе поясните, а заодно поп’єте чаю з тістечками. Бо маю таку підозру, що ви ще не снідали. Я правий? Ну то ходімо швидше. Я вже заінтригований.