Яцек Денель - Ляля

Обоє грали ролі інтелігентів і культурних людей, що, звісно, вдавалося їм пречудово. Насправді вони ні на чому особливо не зналися, зате на всьому потрохи, через що могли виконувати цілий ряд серйозних завдань.

— Ну, але що вони справді робили? — питає Бася.

Бабуня якийсь час силкується пригадати, і каже: «Я знала, знала, але, мабуть, не дуже пригадую, щось ми там робили, їздили». На щастя, вона негайно скоряється й слухає, що я розповідаю.

— Юлек, наприклад, їздив по селах і збирав залишки розкрадених колекцій, бо вмів відрізнити секретер від рушника на стіні, а кірасу від полотна Вичулковського [10] Леон Вичулковський (1852 — 1936) — видатний польський художник (прим. пер.). . В одному селі був маєток, у якому мешкав відомий колекціонер китайської порцеляни. Приїхали, а садибу розграбували, порцеляну порозносили по селу. Із прекрасних басейнів для золотих рибок п’ють качки, на тарелях епохи Мінґ баба подає їсти чоловікові й дітям, а ваза Цянь шляхетно виблискує на кілку в паркані. На щастя, Юлек пішов до вчительки, а та йому сказала, що в селі бракує шкільного приладдя. У дітей немає зошитів, гумок, олівців, підручників. То він поїхав до міста, повернувся з великою скринею різного шкільного добра, і оголосив, що той, хто принесе з дому щось із маєтку, отримає зошита або стругачку. І ті дітлахи ходили й зносили різне череп’я, меблі, книжки, а Юлек міняв їх на букварі Фальського.

— Я б теж виміняла.

— Ба, тепер вони певне, лежать десь у нетрях музейних сховищ або дісталися в подарунок якомусь партійному бонзі. Як ті картини Віткаци в музеї, ці пастелі... я тобі не розповідав?

— Ні.

— Кася поїхала до З. і шукає свої улюблені картини Віткаци, а в музеї кажуть, що їх немає. «Як немає? Мусять бути!» То вони завели її до підвалу, де в якомусь вогкому закутку за шафою, біля труби, лежали пастелі Віткаци. А ти ж Касю знаєш. Вона влаштувала такий скандал, що аж гори здригнулися. Пригрозила їм, що вона сама з роду Віткевичів, і таке інше, що вона собі, мовляв, не бажає, який скандал і т.п. То вони перелякалися й організували виставку.

— Але розповідай далі про Юлека, бо цікаво.

— А-а-а, тоді ще про те, як він поїхав до палацу маркграфа Велопольського, щоб реквізувати їхню поміщицько-експлуататорську бібліотеку. Із тими Велопольськими взагалі було так, що останнє покоління неймовірно спаскудилося. Про це свідчив не тільки паркан, що його маркграф наказав звести впоперек подвір’я, щоб селюки не задивлялися на його дружину, а ще й по бібліотечних картках. Бо якщо попередні покоління збирали справдешні скарби, віддаючи за них величезні гроші, то незадовго до війни єдині новинки, які з’явилися в каталозі, це якісь романчики, на кшталт Мнішек...

— Або Курц-Малерової, — додає бабуся, яка на мить пожвавішала, побачивши на столі коробочку з печивом у шоколаді.

— Ага. Крім того, бібліотеку вони стерегли мов якийсь сезам, не дозволяли нею користуватися жодним науковцям, нікого до тих скарбів не підпускали, та й самі не зазирали. Єдиним винятком став молодий студент, що отримав у них посаду бібліотекаря, і за мізерну платню каталогізував книги. Лише він один у всьому палаці любив ці книжки, тільки йому вони й були потрібні. Тож і не дивно, що найцінніші екземпляри заховав, як міг, впихаючи їх до різних закутків, схованок і криївок, а тоді з розпачем в очах дивився на Юлека, який по черзі всі ці сховки відшукував і спорожняв. Нарешті Юлек простежив, щоб книжки було запаковано до великих скринь, відвів бібліотекаря вбік і сказав: «Прийдіть попрощатися з нами, коли ми виїздитимемо». Бібліотекар прийшов і не розчарувався, бо Юлек наказав скриню з найціннішими книжками, тими із криївок, поставити на край вантажівки, а тоді штовхнув її, щойно машина рушила. Залишив йому на пам’ять. Студента звали Герард Лабуда.

— Отой професор?

— Той славетний професор. Саме він.

— А бабуся?

— А бабуся закрутила черговий роман.

Тим часом бабуня зовсім не дослухається, утративши цим самим можливість довідатися, як виглядало її життя, бо всю увагу зосередила на печиві.

— Бабусю, — кажу, прибираючи коробку, — годі вже. Тобі зашкодить. Якщо ти зголодніла, я тобі зроблю бутерброда.

— Пхе, бутерброда... я не голодна, мені печива хочеться.

— Так отож, я й бачу, що ти вже півпачки з’їла. Поки що досить. Справді.

Бабуня зітхає і, зі зболеним поглядом, капітулює.

— Але який роман?

— Ну, із Янушем Шиманським.

— А я його знаю? — питає Бася.