Яцек Денель - Ляля

То були часи, коли люди не лише відшукувалися, а ще й влаштовували бали; люди тоді обожнювали бали, нічого дивного, адже стільки часу минуло... Організували бал для працівників відділу культури, і щоразу, як її запрошує хтось до танцю, щоразу, коли якась жінка її минає, то чути: «Пані Гелено, чи ви геть осліпли? Януш за вами світа білого не бачить», «Лише той лісничий та й лісничий; та покиньте ви того лісничого к бісу», «Перестаньте-бо мучити Януша». Вийшли з балу, він за бабусею, якісь букети троянд, нічні просиджування в парку, поцілунки на лавці. Усе-таки, от-от, найпізніше завтра.

А назавтра бабуся повертається зі служницею й чує з вікон Шопена, та й каже:

— Ого, тітка Мехова приїхала.

— Пані Мехова цього не грає, — зауважила на те служниця, що свідчить про неабияку її обізнаність із польським музичним каноном.

А це мій майбутній дідусь, який тим часом устиг вийти з табору, відгодуватися на американських пайках, приїхати до Польщі, по дорозі побути тимчасовим директором консервної фабрики в Устці (звичайно, його звільнили, щойно він заперечив проти вивезення обладнання доблесною Червоною Армією), пожити в мами й сестричок, з’явився, нарешті, мов нічого не сталося, навіть не спробувавши надіслати листа чи телеграму. «Ідіот», — проказала бабуся, довідавшись про це. «Здогадуюся, — відповів дідусь, — що вже запізно?» — «Ще ні. Проте мало бракувало».

— Гарно, що й казати.

— Як бачиш, ситуація зробилася нестерпною. Бо було так: бабуся сидить біля Юлека, проте ніжно дивиться на Зиґмунта по той бік столу. На додачу приходить Януш, дивиться, дивиться, зронює «перепрошую» й виходить, щоб за мить повернутися з великим букетом червоних гвоздик. Ну, і сидять усі разом, бабуня ставить квіти до вази, розмовляють, чаюють, мов нічого й не трапилося.

— Про що розмовляють?

— Про кохання. Але не конкретно, а так, околясом, ну, розумієш... однаково, усім відомо, про що йдеться. Розповідають, що для них означає слово «кохання», балакають про жінок... Юлек явно виграє, зрештою, він людина слова... інша справа дідусь, йому красномовство дається важко... теоретично, я мав би в цій розмові вболівати за Юлека, бо, по-перше, я його чергова інкарнація, а по-друге, він законний бабусин чоловік, а я люблю порядок у цих питаннях, проте вболіваю за дідуся, бо знаю, що той зараз бовкне дурницю.

— Яку?

— Не пам’ятаю точно, але в чомусь він заплутався.

— У чому заплутався?

— У чому заплутався? — луною відгукується бабуня, яка, звісно, слухає мою розповідь як щось нове.

— У поясненнях. Мовляв, зв’язок жінки й чоловіка це така собі двоєдиність... і так далі. Юлек наче й сміявся із цього, але нервово. Януш не міг такого витримати й вийшов по-англійському. Дідусь попрощався, бо ж не міг він ночувати в подружжя Рогозинських, тим більш, що мамуня Рогозинська якимсь дивом довідалася про його приїзд раніше за інших і примусила його пообіцяти — турбуючись про цноту невістки й синове щастя — що ніч він проведе в неї. Вийшов Януш, виходить Зиґмунт, залишається Юлек. Дивиться на букет, а всі гвоздики зів’яли. «Ого, — каже, — твоя Двоєдиність нацюняла Янушеві до вази». Сама розумієш, що ситуація була нестерпною. Але про це трохи згодом.

— То що тепер? Може, я таки довідаюся, що з Лисовом?

— Ага, так. Я не сказав, що з Лисовом. Формально маєток і залишки землі належали бабуні й братові, і сестрам моєї матері: тітці Ружі, тітці Меховій і дядькові Мацею. Усі вони повмирали одне за одним: Ружа сам не знаю, коли, тітка Мехова між санітарами й шаленцями в перетвореній на лікарню моравицькій садибі, через яку вона колись так сперечалася, а Мацей... здається, його, зрештою, прикінчили якісь сифілітичні ускладнення, хоча десь мені в голові залишається думка про самогубство, уже не згадаю. Через це бабуня стала єдиною власницею всього майна і, немов королева Ядвіґа, Емілія Плятер чи героїня творів Жеромського, залишила селянам маєток у подарунок, аби ті залатали дах і отвори від картечі під одним з вікон, і облаштували там школу. Бо ж вони такі розумні, і вчитель до війни переконував, що всі повинні університет закінчити. Що зробили розумні лисівські мужики? А ось що: Генка Іванська, колишня служниця Мехової, стала зі своїм чоловіком на порозі із сокирою в руках і сказала, що то все її. А село принишкло й поступилося. Уявляєш? Усі хати спалені, люди не мають де жити, а вони наклали на маєток лапу. І хоч би ще туди перебралися, але... тут я бризкатиму поміщицькою жовчю... мабуть, їм забракло сміливості ввійти до панських покоїв, бо вони побудували хату поруч, а садиба тим часом мокла під дірявим дахом, вкривалася пліснявою, трухлявіла й розсипалася від старості. Кілька місяців тому я витягнув з якогось закапелка теку з написом «Лисів», де була купа різних папірців, от хоч би й акт купівлі, завдяки чому можна довідатися, за скільки ж срібних карбованців Броклі купили маєток у якогось Шмуля чи Ісаака; і поміж тих документів і копій зберігся лист служниці прабабусі Банди, дуже порядної жінки, яка просить захисту в суді. Як пише, Генка почала скрізь горлати, що її роками гнобили феодальні кровопивці, і за це їй належиться компенсація у вигляді маєтку. Насправді ж вона працювала три чи чотири роки...