Яцек Денель - Ляля

— Ще ні. Бабуня, зрештою, уже теж ні. Януш Шиманський був фахівцем у галузі звукозапису, одним з найкращих у Польщі, а що тоді в Кельце саме створювали радіо, то і його викликали. Він оселився в тому ж таки, безглуздо поділеному на крихітні комірчини, помешканні, де жили бабуся і Юлек. Бабуня його геть не помічала, бо, по-перше, мала чоловіка, що, зрештою, не становило такої перешкоди, а, по-друге, хвилювалася через свого лісничого, від якого досі не було жодних звісток. Ну, але Януш Шиманський був невимовно вродливим мужчиною, до того ж умент закохався в бабусю.

— І що?

— Бабуня, як і годилося, їздила Польщею й несла промінь освіти. Наприклад, зчепилася з якимись чиновниками, які розпорядилися, аби вона поїхала до Сілезії й купила піаніно до концертного залу. Бабуня поїхала, роззирнулася, і замість того, щоб купити перше-ліпше піаніно, доклала грошей із держфонду й купила «Блютнера», «Бехштейна» чи ще якогось там «Безендорфера» з порядного німецького дому. Повернулася, а вони влаштували їй бучу, бо, бачте, витратила стільки грошей, а могла ж привезти прекрасне піаніно «Калісія». Але вони взагалі були хами й неуки. Бабуня тоді писала статті, я навіть натрапив на них у якійсь шафі. Рецензії на фільми й таке інше. Наприклад, рецензію на фільм «Світ сміється».

— Гарний фільм, — каже бабуня, перемелюючи беззубими яснами рештки печива, — поросята качалися в стравах достоту, як на бенкеті в моєї бабусі Броклевої.

— Бо бабуся переживала тоді захоплення новим порядком. Знайомі питали Юлека: «Слухай, вона це серйозно, то нам образитися й припинити стосунки, чи почекати?» — «Почекайте, то їй потьмарило розум, минеться». І минулося. Після проблем із цензурою, коли якийсь бовдур, що не говорив навіть добре польською, а якщо й говорив, то із жахливим акцентом...

— Зі сходу?

— Швидше з Налевок... отож, щось він їй там повикреслював, почав сваритися: «Це речення, товаришко, зіпсувало вам усю статтю», а бабуня йому: «Я вам ніяка не товаришка, а пані Рогозинська». — «Пані й панове, — розлючено відказав він, — були до війни. А ви б іще, певне, капелюшок хотіли носити?!» — «Ну, звісно, от тільки в Кельце страшенний вітер, і зриває капелюшки з голови». І так їй минулося. А згодом її хотіли записати до ПРП, то бабуся відповіла, що вона вже є членом соціалістичної партії, ПСП, іще з-перед війни, її умовляли, погрожували, але марно.

— Бо я завжди мала більше щастя, ніж глузду.

— Теж правда. Або почала з Юлеком організовувати театр, то приміщення в них відібрали під актову залу, для робітників, які мусили ходити на збори. Бо робітник, який ходить на збори — це гарний робітник. Юлек пішов лаятися, і натрапив на якогось йолопа, а може, і того самого. І так вони зчепилися, що той аж штовхнув Юлека, і йому випав гаманець із кишені, а з гаманця видніло посвідчення члена Товариства польсько-радянської дружби, бо тоді такі посвідчення видавали всім, хто працював у міськраді. «А-а-а... — затнувся йолоп, якому зробилося ніяково, що він отак вчинив із польсько-радянським другом, — а-а-а... то ви з Товариства дружби?» А Юлек, певна річ, не в тім’я битий, відразу увійшов у роль і каже так зверхньо: «Майже від самого початку. А чого ви, товаришу, сподівалися?» І був театр, а не актова зала.

— А що із тим коханцем?

— Янушем? Прийшов якось до Юлека й каже: «Звільніть мене, бо я не витримаю». Юлек засмутився, питає, у чому справа, квартира не така, чи зарплатня мала, чи за дружиною журиться...

— А в нього була дружина?

— Була, тільки деінде, і він збирався її привезти, але потім закохався, і вже так не квапився. Байдуже. Юлек допитується, а Януш: «Ні, квартирою й роботою я задоволений, просто я закохався у вашу дружину й не маю в неї жодних шансів. І я дуже нещасний». Юлек повернувся додому страшенно гордий і з порога вигукнув: «Через тебе я втрачу найціннішого працівника», як завжди, піднесено так. Бабуся питає, у чому справа, а він пояснює. Чоловіки — це все-таки йолопи. І відтоді бабуня прихильніше дивилася на сусіда за стіною, що вочевидь сповнювало їхнє життя новими відтінками.

— А що із твоїм дідусем?

— Спокійно, спокійно. Ніхто нічого не знав. Він поїхав до табору після повстання, і більше його не бачили. Тиша. Жодних листів. Бабуня сумує. А то були часи, коли люди або відшукувалися, або демонстрували геть інше обличчя. Саме тоді молодого Пшипковського, того, що виготовив подвійний профіль Тита і Геббельса, звинуватили в колабораціонізмі. І хто його захистив? Євреї. Бо виявилося, що він усю війну переховував в астрономічній обсерваторії шістдесятьох євреїв, за два кроки від маєтку, частково зайнятого німцями. Зате старий пан Пшипковський усю війну рятував письменників, музикантів та художників. Запрошував їх до Єнджейова, ставив на вагу й не відпускав з маєтку, доки ті не погладшали на десять чи п’ятнадцять кілограмів. Тоді ж таки бабуся зустріла на вулиці вродливу Рахелю Фрідманівну, яка тільки й врятувалася із цілої родини, якщо не враховувати того Фрідмана, що давно виїхав до Палестини чи, може, до Штатів. У Рахелю закохана була половина єврейських юнаків з усього повіту, і навіть пйотрковський панич, доки батько йому те з голови не вибив. Ночами їм снилися чорні коси й бездонні очі, і білі руки, і зуби мов разки перлів. Вона переховувалася на роботі: працювала на фабриці зброї, дванадцять годин на добу у ртутних випарах. Коли повернулася, люди її ледве пізнали. Волосся поруділо, зуби пожовкли, очі зробилися каламутні. А руки? Ніхто не знає, відтоді Рахеля завжди носила довгі чорні рукавички, аж до ліктів. Та кого це цікавить, коли вже не залишилося більше єврейських хлопців, щоб захоплюватися Рахелею?