Яцек Денель - Ляля

— Треба закип’ятити казан води, — сказала бабуся Бартелевій.

— Що ці люди собі думають? Що тут їм кухня? Ніхто нічого кип’ятити не буде.

— Але це для дитини.

— Дитина й холодної нап’ється. Забагато в мене тут обов’язків, щоб іще щось готувати для цих шибеників.

— Мені нічого не станеться, як я цим людям допоможу, — відказала їй бабуся, — корона з голови мені не впаде. Але у вас, пані, ця корона вочевидь ледь-ледь на голові тримається.

І пані Бартель заціпило.

— Нам знадобиться також ліжко, ця жінка народжує.

— Досить з неї й матраца.

Юлек допоміг тягти матрац. На щастя, знайшлася якась акушерка, що погодилася прийняти пологи, але попередила: «Хтось мусить стояти зі свічкою, бо я нічого не бачу. А це якраз напроти вікна, його буде видно мов на долоні».

І бабуся стала у вікні зі свічкою.

Не знаю, хлопчик тоді народився чи дівчинка, зате знаю, що тієї ночі снилося бабуні. На замерзлій клумбі стояв танк, важко розчепірившись на скрині із книжками. Бабуся встала нажахана й відразу зібралася бігти назад, додому. Бій замовк.

Перше, що побачила бабуня, коли повернулася, був танк, який стояв на скрині. Вітер розкидав по саду замерзлі сторінки.

— Ви не могли зупинилися деінде? — спитала бабуня солдата.

— Так було найлегше, — знизав той плечима. — Війна ж.

Лисів, як виявилося, було дощенту зруйновано. Лисів, тобто село, бо костел і садиба стояли незворушні на двох пагорбах, як Господь приказав. От тільки снаряд пробив отвір під якимсь із вікон вітальні, упав досередини, не вибухнувши, і тепер лежав між меблями, наче велике зозулине яйце. Подекуди на тинькові видніли сліди від куль, на цвинтарі лежало кілька погнутих листів міді, а в саду — потрощена черепиця. Інша справа будівлі; саме вздовж дороги точився найзапекліший бій, гребені дахів палали, мов сірники, і дахи «із сонечками» один за одним охоплювали червоні пасма. Снаряди зруйнували флігель і спалили дощенту возівню. На все село залишилися дві хати; справжнє диво, що загинуло тільки троє людей: мала дитина, жінка, що повернулася по якогось горщика, і чоловік, який виводив коня зі стодоли. Зате скрізь лежали тіла вбитих солдатів.

Совєти збирали трупи: німців на одну купу, своїх на іншу, а тоді наказали ксьондзові всіх поховати.

— І тоді ксьондз заперечив, мовляв, то більшовики й атеїсти, а він невіруючих на католицькому цвинтарі не ховатиме. На що офіцер витягнув з кобури пістолета, підніс йому до скроні й заявив: «Поховаєш. Тих, що православні, то із православним хрестом, а решту із червоними зірками». І той поховав. А я тоді сказала: «Шкода, що коли померла моя мати, я не приклала вам пістолета до голови. Мати спочивала би в порядній могилі, а не за стіною».

Між тілами лежали трупи капітана та його ад’ютанта, який напередодні клацав підборами на прощання, коли приніс альбом Рембрандта.

— Я розумію, що ви вбиваєте німців, — сказала бабуня, — але собаку? Хіба мій пес вам чимсь завинив?

— Ну, бо німці таких дресирують, щоб вони кидалися із гранатами під танки.

Край дороги стояв обгорілий танк. Усередині лежали чотири обвуглені тіла.

— Маленькі були. Наче маленькі чорні лялечки.

Так само, як п’ять з половиною років тому садибу зайняли німці, так тепер її зайняли росіяни. От тільки тепер у кімнатах було тісно, бо бабуня прийняла під свій дах усіх, кого лише можна було, і в кожному кутку сиділа якась родина: Сабати, Тарапати, Османи, Іванські, Кузі, Рогозинські. Бо тепер подружжя Рогозинських було місцевими вчителями, котрі, як і решта, сховалися в маєтку, полишеному дідичем-кровопивцем. Ніхто ні з ким про це не домовлявся, та коли совєти ходили по кімнатах у пошуках буржуїв та поміщиків і розпитували про цю пару явних білоручок, усі селяни водно казали: учителька й учитель. Лише один помилився, не навмисне, а через дурість, і його згодом решта віддухопелила так, як багато років тому крадія, що сиротині капусту вирізав.

Зате Мілевського замалим не розстріляли. У нього вдома знайшли порцелянову філіжанку, а де фарфор, там і буржуй. Не знаю, чи я добре пам’ятаю, чи сам це вигадав, а може, це вигадала колись бабуся, бо мені таке видається неможливим через його моралізаторство, але то була єдина річ, яку він залишив собі із «єврейського майна», привезеного його жінкою з Кельце чи Сташова.

Та якщо німців цікавили кімнати (Lebensraum у мініатюрі), то росіяни тяжіли швидше до речей (доктрина про спільне володіння майном). Сновигали подвір’ям і садибою, а бабуня слідом за ними. І забирала їм з рук ножі й ложки (виделок не брали), тарілки, чарки, рами від картин, усяке добро. А вони віддавали покірливо, навіть не надто сперечаючись — може, так на них впливала горілка, може, утома, може, гарна бабусина російська мова, а може, її деспотична вдача. Хай там як, а почувши: «Назад», вони навіть повернули до вітальні піаніно, яке вже мали скинути зі східців ґанку ( «Это ваше? Мы думали , что это германское»). Інша річ, що це не зашкодило розпалити в печі фотографіями, повидирати сторінки з Біблії на самокрутки, вирізати ножем обличчя з портрету Вандзі Мехівни («І що ти наробив, тварюко, цю дівчину німці закатували, а для її матері то була єдина пам’ятка...» — «Ничего , ничего , — відповів росіянин, ховаючи полотно за пазухою, — я буду всем говорить , что это моя девушка») і порізати килими на стельки до взуття («Проте, слід сказати, що найцінніші вони таки покрали цілими»).