Яцек Денель - Ляля

Роман квітнув. З перервами на дідусеві поїздки, але все-таки квітнув, бо дитина якось не бажала зачинатися, а Юлек героєм не був.

Тим часом Аля, дідусева дружина, якимсь побитом довідалася про все, принаймні про деяку частину всього (мені згадався Веллс, у якого була коханка; одного ранку дружина приходить до його кімнати й каже: «Я все знаю!» — «Справді? — відказує Веллс. — А коли була битва під Саламіном?») і написала до моєї бабусі короткого, але дошкульного листа, мовляв, через відомі причини вона собі не бажає, аби її чоловік продовжував приїздити до Лисова.

— Бабусю, — питаю, — ти пригадуєш листа від Алі Сасим?

Але бабуня не пригадує. Нещодавно сиділа з нами за столом і зненацька запитала маму:

— Ганю, що відбувається: у мене справді все переплуталося, чи я дійсно мала дуже бурхливе еротичне життя?

Отож доведеться мені додати замість бабуні те, що я запам’ятав з її попередніх розповідей.

— І знаєш, що ці йолопи вичворили?

— Які йолопи?

— Ну, Юлек і Зиґмунт? Чоловіки! Сіли вдвох і написали, що вони собі не бажають, аби вона слала мені образливі листи, сповнені інсинуацій, які не мають нічого спільного з дійсністю, і так далі, і так далі, у такому тоні, що будь-яка жінка здогадалася б, у чому тут справа. Хіба що могла би сумніватися, чому листа написав ще й Юлек, хоча яка різниця.

— І що?

— Нічого. Надіслали. І неймовірно собою пишаючись, показали мені чернетку. А я влаштувала їм скандал, сіла на автобус, тоді на потяг і поїхала до Варшави. У Варшаві приїхала до Алиного дядька, і плутаючись та збиваючись, околясом розтлумачила йому, що Зиґмусь і Юлек написали ідіотського листа, і що цей лист у жодному разі не повинен потрапити їй до рук, і таке інше. Він дивився на мене досить дивним поглядом, проте поїхав зі мною туди, де вона мешкала, переконав сторожа, щоб той відкрив нам поштову скриньку, і ми подерли листа на дрібні клаптики. І дуже добре, бо через місяць вибухнуло Варшавське повстання, і Аля загинула. Уявляю, як Зиґмусь карався б, усе життя, якби той лист до неї таки потрапив.

— Німцям про це повстання було чудово відомо. Зиґмусь таємно поїхав до Варшави, бо отримав телеграму, що тітка Аня захворіла чи тітка Франя поїхала до Кракова, чи якусь схожу дурню. Мені аж серце до горла підкотилося. А дорогою їдуть німці, цілі табуни німців. «А куди це ви так, — питаю якогось офіцера, котрий балакав з нашими німцями, — де їдете?» — «На Варшаву. Що ви, пані, хіба не чули, що там повстання буде?»

Але дідусь уже у Варшаві.

Дивно. Усе життя він був таким мовчазним... колись я спитав тата, яким був дідусь Зиґмунт.

— Якби я мав оцінити мого тестя одним словом, то це було б «м-гм».

Він помер, коли мені було одинадцять. І я нічого не знаю. Не знаю, який у нього був позивний, звідки й куди пробирався він тими каналами у Варшаві, де воював, кого вбив, а кого врятував. Пригадую, як він заплакав, коли відкривали пам’ятник повстанцям, і як захищав Бялошевського [9] Мирон Бялошевський (1992-1983) — польський письменник, автор «Щоденника Варшавського повстання» (прим. ред.). , кажучи, що повстання саме таким і було: брудним, смердючим, порозтягуваним по льохах і, попри все, героїчним.

Якось він ішов на збори Народної Армії до якоїсь криївки, що була в льохах будинку, який здалеку виднів серед зруйнованої вулиці. Ішов, ішов, весь час маючи перед очима той будинок, де в підвалі сиділа його дружина і його теща, яку він любив чи не більше за дружину. А тоді впала бомба, і дідуся жбурнуло на землю. Отямившись, він не чув на одне вухо, у ліву щоку увіп’явся щебінь, а будинку просто не було.

Потому він стріляв і біг, пробирався каналами, потрапив у полон, пошкодив собі хребет, коли його три дні перевозили нерухомого, затисненого між іншими полоненими в якійсь вантажівці. Потрапив до табору, тоді до іншого, згодом іще до іншого.

Розповідав, що Мурнау — то було щось. Показовий табір для Червоного Хреста. В’язні мали все. Лише останній період був голодним, бо почалися проблеми із транспортуванням, і навіть для охоронців забракло харчів. Але раніше... полонені слали харчі додому. І коли всі проклинали Бялошевського за «Щоденник...», а раніше кляли Анджея Мунка за «Героїку», то дідусь казав: «Саме так і було в таборі. Один в’язень іншому обрізав пальці в рукавиці, бо лежали на його частині столу. А тоді казав, що зі справжніми пальцями теж таке зробить».