Яцек Денель - Ляля

Так, можливо, саме про це думала моя прапрабабуня Банда, сидячи у фотелі в останній день свого життя. Може, відчуваючи близький кінець, вдивлялася в папське благословення. Хоча я думаю, що вона лежала у фотелі зі смертю, яка проростала в її тканинах, отупіла від болю. Із цієї причини її спасіння може піддати сумнівам який-небудь заздрісний скептик.

Трохи згодом молодий ксьондз став займатися якоюсь конспіративною діяльністю. Невдовзі відбулася ота прекрасна, наче з фільму, сцена, коли по ксьондза прийшли німці, а під вікном у сад стояла вже підвода, яка мала перевезти його в якесь безпечне місце, отож він кинув туди валізку, вистрибнув у вікно й упав долілиць на сіно. У ту саму хвилину солдати грюкали в парадні двері плебанії й розбігалися подвір’ям.

А за якийсь час до садиби примчав захеканий хлопець і сказав:

— Пані, німці ксьондза хотять забрати.

— Господи помилуй, його ж не схопили?

— Правду кажучи ні, бо він їм узяв і втік, але до вечора мусить десь переховатися.

— Де ксьондз?

— У лісі. Треба йому якихось харчів занести.

І хлопець побіг далі, попередити інших.

— І що, — питаюся в бабусі, — віднесла ти йому їсти?

— Так, він два чи три дні переховувався в лісі. Як же я тоді боялася! Там скрізь повно ялівцю, і кожен кущ відповідної висоти нагадує людину. Але ксьондза там не було. Не знаю, що тоді сталося, та наскільки я пригадую, він пережив війну.

— Коли я був у Лисові, то Тарапатка розповідав мені, що то він забирав ксьондза бричкою з-під вікна.

— Може, і він. Але хіба він може щось пам’ятати... він же старий.

Думаю, що якби в Юлека могли бути діти, якби жінка на дорозі не тримала так відчайдушно в обіймах своєї донечки — мене б зовсім не було або ж я був би геть іншим, може, огряднішим, може, смаглявим і вирлооким. Якби, зрештою, живчики мого дідуся були швидшими, то я був би таким самим, як він, а Юлек був би моїм офіційним дідусем. Але цього не сталося. Так в історії з’являється Зиґмунт Карпінський, лісничий.

Зиґмунт Карпінський був лісничим лише частиною свого єства. Звісно, він отримав (через одинадцять років) відповідну освіту, як і його батько, дядько й дідусь, але був — як часто казала про нього бабуся — валізою змарнованих талантів: піаніста, винахідника і таке інше. Це одна із причин його лісничої поверховості. А інша? Так-от, дідусь їздив лісництвами за дорученням АК. Він працював для Кедиву [8] Кедив — Диверсійне Керівництво Головної Комендатури Армії Крайової, структура всередині Армії Крайової, чиїм завданням була, головно, організація диверсій, саботажу та партизанської боротьби проти нацистів під час II світової війни (прим. пер.). — збирав осколки німецьких ракет Фау-1 і Фау-2, які розірвалися над лісами, робив малюнки й пересилав на мікроплівках до Лондона. На щастя, він був значно спритнішим від такого собі японського дантиста й ніхто не викрив його на званому обіді.

Зараз він існує лише на фотографіях. Найкращі завжди стояли на столі, на тумбочці, над бабусиним ліжком. «Ну, скажи-бо, він усе ж був неймовірно вродливим мужчиною!» Дідусь мирно співіснує на фото з Юлеком, Валер’яном Карнауховим, моєю мамою, дядьком, братом, кузенами й рештою родичів. Але тоді згоди з Юлеком не було.

— Ти пишеш про мене книжку? Ох, то, мабуть, суцільну гидоту понаписуєш.

— Чому?

— Ну, бо якби я писала, то так би й зробила.

— Наприклад?

— Ну, усі ці зради Юлека й узагалі.

А я біжу заварити чай або принести медяничків.

— Коли твій дідусь приїхав і запитав, чи може оселитися в маєтку, він мене відразу не причарував. О-о-о ні, то не було кохання з першого погляду. Звичайно, я вважала його гарним мужчиною й культурною людиною, але моє серце він підкорив лише одного пополудня, коли я готувала обід. Я спитала, чи може він подати мені сіль, яка стояла на буфеті в нього за спиною, а він відказав: «Люба пані, я подав би вам її негайно, але мені на колінах сіла кицька, а я ж не можу її прогнати, бо вона б на мене смертельно образилася». А згодом підкорив мене своєю цілковитою безпорадністю, прийшовши й сказавши: «Не знаю, як таке сталося, але я виправ сорочки, а вони розлазяться мені в долонях». — «А як ви їх прали?» — «Дуже просто, — відказує на те, — узяв ночви, налив води, сипнув коробку порошку й виправ». Отож я взяла його за розплідника.

— А що на те Юлек?

— Спершу він нічого не знав, а потім... я завжди йому казала, що хочу мати дітей, але він після тих операцій через туберкульоз...