Яцек Денель - Ляля

— Яких саме?

— Ну, туберкульоз нирок. Але вони думали, що то щось із яєчками чи сім’яниками й прооперували його. Я тобі не казала? Його різав такий варшавський хірург, який усім робив операцію без наркозу, бо вважав, що так краще гоїться.

— І що, гоїлося краще?

— Так, але як я побачила Юлека після операції, то він був весь сіро-зелений, кольору глини.

— І через те він не міг мати дітей?

— Ну, не міг. Отож, коли він здогадався, а розуму й спостережливості йому ніколи не бракувало, то зажадав пояснень. І я пояснила. Ще й була незручна ситуація, бо якраз до садиби прийшли баби прибирати, і я не могла з ним вільно поговорити аж до вечора, доки вони собі не пішли. Я йому сказала, що то розплідник, зробить дитину та й годі. Захоплений він цим не був, але розумів мене. Знаєш, він мене страшенно кохав.

— І що?

— Нічого. Пробували ми із твоїм дідом, пробували — усе марно. Йому довелося виїхати до Варшави, бо ж обов’язок перед батьківщиною й дружиною, але він пообіцяв повернутися.

Бабуня чекала. На вагітність і на лісничого. Марно.

Якось їдучи в Кельце трамваєм, зустрілапані Гесс із дітьми.

— Хлопець поступився мені місцем, а я кажу: «Ні, спасибі, нехай собі маленький німець сидить». А Маргаритка глянула на мене й запитала: «Нащо ви так кажете? Хіба я зробила вам щось погане? Хіба я сиджу у вагоні для німців? Невже ми завинили, що маємо таке походження, я ж цим не користуюся й нікого не кривджу». Мені стало так сумно, я попрохала пробачення, і ми почали розмовляти про різне. У неї було двійко дітей: хлопчик і дівчинка, які виглядали багато старшими, ніж були насправді, бо успадкували від обох батьків зріст, і це так у них підсилилося, що хлопчина у свої тринадцять здавався вісімнадцятирічним і мав метр вісімдесят зросту.

— Це як у євреїв.

— Що?

— Євреї мають обов’язок одружуватися; той, хто не ожениться, грішить супроти заповідей Господніх, отож женитися мусять усі. А що в кожній спільноті знайдуться горбані, потвори, карлики й велети, яким важко підшукати відповідну пару, відбуваються шлюби між карликами, кретинами й потворами, а риси, успадковані від батьків, посилюються в дітей та онуків.

— А й справді. От звідки такі розумні євреї й такі космічно дурні. А взагалі цікаво, що ти порівняв Гессів з євреями. Видно, що ти не жив під час війни, бо тоді такі асоціації тобі б точно не спали на думку, у тебе просто не виникло би взаємодії між цими нейронами; то були різні планети.

Нам знадобиться ще невеличке інтермецо, перш ніж мій майбутній дідусь повертався від своєї тодішньої дружини з Варшави до своєї майбутньої дружини в Лисові. Отож, розповімо про викрадення.

— Ви маєте щось зробити, — вигукнули німці ще з порога, — ви маєте щось зробити!

Як партизани, геть як партизани. Здається, що бабуня була в Лисові єдиною рушійною силою.

— Що сталося?

— Приїхали двоє німців з Кельце, полковник і поручник, і викрали Геленку. Автомобілем.

— Хузеву Геленку?

— Оту чорняву, з довгими косами, ту гарну таку.

— Як це «викрали»?

— Викрали. Забрали її з дому. Скандал, викрадення в Міттельєвропі.

І побігли до радіостанції повідомляти про скандал, скаржитися на скандал, скандалові протистояти.

Бабуня про Геленчину цноту мала власну думку, скажімо, не надто високу, і мала певні підозри щодо перебігу подій, але про всяк випадок пішла на розвідку до крамнички. Геленка, як і пристало на Геленку, сіла до машини цілком охоче й без будь-яких засобів примусу з боку полковника й поручника, які наввипередки її підщипували й робили компліменти. Тепер усі вони, мабуть, перебували разом в якомусь затишному місці й проводили час за невибагливими насолодами.

Тим часом рудий фельдфебель і його товариш повернулися з радіостанції збентежені, бо й вони довідалися, що Геленку не викрадено.

— Здуріла вона чи що? Хіба не знає, що партизани з такими дівулями роблять? (мабуть, вони не сказали «дівулями», вжили, певне, міцніше слівце). Голови їм голять. А кіс шкода.

І бабуня пішла до старого Хузі. А той:

— Е-е-е, по дівці, наче танк по воді — сліду нема, а горщик смальцю додому принесе.

Ото й усе інтермецо.

Тим часом на сцену повертається мій дідусь. За дивним збігом обставин він почав дедалі більше часу проводити в околицях Кельце, а найбільш охоче зупинявся в Лисові. Юлек ходив подвір’ям і бурмотів: «Кракус із фірми «Двуватек», бо до війни була така фірма, що виробляла гільзи до цигарок, і на пачках був намальований гожий, рум’яний Кракус із пишними вусами.