Яцек Денель - Ляля

— І що ви зробили? — питає Матеуш.

— Відповіла, що подумаю, що можна вдіяти. Відшукала такого маленького кошичка й іду до флігеля. Мене перепиняє двійко солдатів, кажучи, що verboten і ходити тут не можна, доки не приїдуть жандарми, бо там лежать два трупи. А я їм на те, що мені начхати на їхні трупи, бо я мушу нині зварити варення. У мене день призначено на варіння сливового варення й годі. «А що, — питають, — мало вам дерев у саду?» А я відказую, що це такі особливі сливи. Де там особливі, вони ще геть зелепухи були, мені аж серце краялося, коли я їх рвала. Бо пропустили-таки. Росіяни мене або побили би, або застрелили, а німці ні, німці як почули, що я маю якийсь план, то зрозуміли, що треба плану дотримуватися, то й пропустили. Я навмисне взяла маленький кошичок, щоб часто ходити, і зриваю собі. Один кошичок, другий, третій. Питають, нащо такий маленький, а я їм пояснюю, що знаю, скільки цукру треба покласти на один такий. Росіяни наказали би взяти великого кошика й переміряти собі вдома, але німці повірили без проблем. Сидять біля того вікна, спека, я збираю сливи. Нарешті питають, чи не могла б я їм принести води. А я на те, що ні, але внизу, край дороги, є крамничка, і там можна собі купити оранжаду. Один з них був сілезець і переклав товаришеві, і почали сперечатися, хто з них піде. А я їм, що я тут однаково сливи збираю, і можу постерегти їм трупи. То вони перезирнулися, кивнули головами й пішли, а я шасть на вікно — і досередини. Качурова й Качур лежали на землі в калюжах крові, тож мені довелося його підняти — а то чоловік кремезний — і витягти із внутрішньої кишені піджака кенкарти. Зазирнула ще до шухляди й витягла звідти золотий годинник мого батька й ще шлюбні обручки Качурів, щоб принаймні для тієї дитини були.

— А що з дитиною?

— По дитину мала приїхати тітка, сестра цієї ідіотки.

— І що, ви побігли до партизанів?

— Де там! Присипала кенкарти сливами, сіла на підвіконні й спокійно чекала на солдатів. Прийшли, подякували, я ще двічі пройшлася із тим кошиком, щоб, бува, не здогадалися, та й годі.

— Бабуню, розкажи Матеушеві ще про сестру.

— Ой, так, приїхала ця сестра, така сама ідіотка, коли не гірша. Узяла ту дитину, а я відвела її набік, даю годинника, обручки й кажу: «Візьміть це принаймні для дитини, мені вдалося це захопити з кімнати». А вона на те: «Ах, у моєї сестри були такі гарні капелюшки, ви б не могли піти туди ще раз і принести мені ці капелюшки?» Навіть сільські баби обурювалися, що їй сестру забили, а вона знай про капелюшки думає. Не заздрю я тій дитині.

— А сливи?

— Усі довелося викинути, — сміється бабуня, — нічого не вдалося з них зробити. Зате тітка Саша робила варення із дрильованих порічок. Сиділа й витягала кісточки, одну за одною, шпилькою для волосся.

— Скажи, Басю, — питаю якось, — як ти гадаєш, звідки вони бралися, ці наші прапрабаби, прабаби, пратітки, які під кринолінами перевозили ксьондзів через російські кордони, переховували втікачів і ходили на бали в жалобних єдвабах? Звідки бралися ці матері, що прощалися із синами в якомусь січні чи грудні, щоб потім забирати на великих, порожніх вокзалах труни, підписані нерівними літерами?

Але Бася не знає. Бо звідки це можна дізнатися? Усі ці жінки, які виглядають достоту такими, якими ми знаємо їх з родинних переказів, жінки з нахмуреними бровами, стиснутими вузькими вустами й волоссям, укладеним у твердий кок, а ще ті, які зовсім на них не схожі — стрункі, граційні, янгольські, зашнуровані в корсети, з очима ланей і лебединим шиями, жінки, які їздили за чоловіками в Сибір і втікали вночі крізь вікно від банди грабіжників, рятуючи дитину, святі образи й вузлик із коштовностями? Їх неначе хтось вирізав із твердого дерева, немов палі причалу для галеонів або дорожні хрести, що їх тримаються путівці, аби не заблукати... вони всі із цієї породи. Ми ходимо з Басею по споминах, як по Лондонському музею історії природи (тому самому, де Бася спинилась мов укопана, перед якимсь доісторичним плазуном, і промовила: «Ісусе, Маріє...», а якийсь добродій за її спиною додав з англійським акцентом: «...і святий Йосифе», і негайно зник), як по велетенському музею вимерлих порід, забутих гігантів.

Прапрабабуся моєї подруги, яка в 1863 році залишилася в маєтку чоловіка із двома маленькими дітьми. Солдати прив’язали її за білі зап’ястки до лафету гармати й тягли подвір’ям доти, доки та не сконала. Дітей теж би забили, але служниця замастила їм обличчя сажею й вивела з маєтку чорним ходом, наче власних.