Яцек Денель - Ляля

У той самий час, коли дідусь Зиґмунт голодував у Мурнау, непереможна Радянська армія увійшла на територію Польщі й розпочала вікопомний наступ. У січні прийшов фронт. Прийшов, бо то наче різновид рухомого свята, масове дійство, яке повсякчас переміщається. Спершу попередження — сигнальні ракети й постріли, тоді багато гуркоту.

На перше попередження бабуся і Юлек відреагували розсудливо, тобто спакували найнеобхідніші речі, а тоді витягли з горища велику скриню й поклали до неї все, що було найціннішого в колекціях дідуся Брокля. Не знаю напевне, що там було, мабуть, гравюри, картини й родинні пам’ятки, та передусім книжки. Щоразу, коли моя мама говорить про пожежу чи інше домашнє лихо, вона додає: «Усе можна відбудувати, але книжки... картини й книжки — цього не повернеш», а що такі переконання передаються по крові, то, мабуть, у скрині й справді опинилися прегарні старі видання з тонкими сторінками у майстерно тиснених палітурках, що їх Леонард Брокль у часи свого процвітання вишукував у ятках паризьких букіністів та на аукціонах стародруків. А заповнивши скриню, схопили її з обох боків і затягли на клумбу, на випадок, якщо будинок зруйнується під обстрілом. Килими ж згорнули сувоями й поскладали під сіном на піддашші стодоли. Бій дедалі наближався.

На порозі став рудий фельдфебель, застебнутий під самісіньку шию, і сказав, що капітан залишився з ад’ютантом, бо мусить якомога довше втримувати радіостанцію, а солдатів доручив фельдфебелеві й наказав їм так пробиратися лісами й полями, щоб потрапити до рук американців, неодмінно до рук американців, а не росіян. І ще сказав: «Ми отримали наказ, відходячи, кидати гранати до всіх будинків, де ми жили. Але капітан заборонив це робити». А в сусідньому селі, Малешові, загинуло триста людей, бо німці наказ виконали. Там були такі самі приємні німці, як і в нас. І вони теж давали дітям шоколад. На порозі повз фельдфебеля пройшов капітанів ад’ютант. І я знову опиняюся в циклоні розповіді — у неймовірному вирі наступу й нечуваному вирі цієї заплутаної історії подекуди трапляються місця й моменти, гладкі, мов метал, якого ще не торкнувся різець.

У сніговій заметілі, у бризках грязюки й гуркоті гармат я бачу, немов прозору скляну фігурку, німецького капітана. Не знаю, чи це той самий німецький капітан, який сказав: «Це ж треба, я й не сподівався, що в польському маєтку побачу стільки книжок і стільки прегарних картин», чи, може, якийсь зовсім інший. Так чи сяк, я бачу його, як він стоїть випроставшись у своїй доладно скроєній формі, офіцер переможеної армії, нащадок мюнхенських міщан, прусських юнкерів або патриціїв з Любека, прозорий, так, прозорий, бо саме так виглядають люди за кілька годин до смерті. Він уже все знає — п’ять останніх років провів у якомусь Богом забутому селі на сході, де мужики називають його швабом, а пани — окупантом, і байдуже, як би він не старався, усе так би й залишилося. Фронт невтримно посувається, росіяни застрелять його мов собаку, бо ніхто не церемонитиметься з якимсь полоном чи іншими цивілізаційними дурницями. Йому не треба приймати жодних рішень, він знає, що до кінця залишиться біля радіостанції. Не треба нічого говорити — він віддав підлеглим останні накази й дивиться у вікно, як його солдати йдуть у бік лісу. Жодних подій, окрім смерті, він попереду не бачить. І саме цієї миті кличе ад’ютанта, простягає йому позичений альбом Рембрандта й наказує віднести його до маєтку.

Бабуся і Юлек, як і решта мешканців Лисова, вирішили втікати до Хмельника, де був старий монастир із товстими мурами. Тим часом бій точився зовсім близько. Рухоме свято фронту саме розпочалося. Селяни з переляку тікали, тягнучи на налигачах корів і виносячи загорнуті в перини залишки добра з охоплених полум’ям хат. Серединою подвір’я біг німець, якому вибухом відірвало голову. Він біг і біг, доки не вдарився об цямрину й упав до криниці; за мить зліва направо майнула нога у валянку.

У Хмельнику була ніч, товсті мури, гуркіт обстрілу й дуже багато втікачів, кожен з якоюсь ковдрою, горщиками й усіма цими бебехами, спільними для всіх біженців усіх часів та народів. А між ними була пані Бартелева, дружина довоєнного прем’єра, дуже порядної людини. Проте сама вона була неймовірно паскудною бабою. Приїхала з донькою і, щойно прибувши, сприймала монастир як свій власний маєток; зайняла єдине годяще ліжко, захопила кухню й усім визначала місця. Люди перед нею ледь не навколішки ставали, бо то прості селяни, а вона прем’єрова дружина. Когось було поранено, у якоїсь жінки почалися пологи.