Яцек Денель - Ляля

— Там менше людей.

— Але глянь, які повні в них кошики. Краще сюди. Ну, гаразд. Так чи сяк, моїй бабуні було тоді років із п’ять, і вона страшенно тужила за Ромусею. А Ромуся приходила до неї щоночі, уві сні. Розмовляла, бавилася ляльками. І невдовзі тікала. «Там на мене чекають, — казала, — мене відпустили до тебе лише на п’ять хвилин. Але завтра я знову прийду». А одного разу не прийшла, і бабуня зрозуміла, що вона вже деінде. От і все. Так бабуся зростала без сестри і, щиро кажучи, без матері, яка цілі місяці проводила в санаторіях у Татрах. Вони бачилися лише кілька разів на рік — на свята й ще тоді, коли з гір у долину віяв фьон, бо цей вітер дуже шкідливий для сухотників. Проте й тоді мати спала та їла окремо, кип’ятила на примусі весь свій посуд і не дозволяла себе цілувати. Подумай лишень, бабуся через стільки років розповідала мені: «Це один з моїх найгірших дитячих спогадів: мати повертається із санаторію, я біжу до неї здалеку, щоб обійняти, а вона простягає руки, щоб відштовхнути мене й каже: «Не торкайся, не торкайся мене».

Мама виховувала нас так, як її саму виховала бабуся, а бабусю — прадідусь. Тато виховував нас так, як виховав його дідусь, а того — прадідусь Денель. Прадід Денель був легіонером, депутатом і директором лікарні, а його син спершу вступив до кадетського корпусу, а згодом став офіцером і капітаном на флоті. Через це мій батько вдавався до силових методів, віддавав накази й зіштовхувався з постійним бунтом на кораблі.

Юрисконсульт Карнаухов вів переговори. «Я вважаю, що ти повинна почистити зуби, — казав він, — та якщо ти наведеш мені раціональні й підкріплені прикладами аргументи й доведеш у дискусії, що це зайве, тобі не доведеться чистити зуби». Ба більше, траплялося, хоч, може, не у принципових питаннях, він погоджувався з доньчиними аргументами. Через те моя бабуня, уже дорослою, тішилася в родині незаперечним авторитетом, і керувала, як сама хотіла, усім домом на принципах освіченої абсолютної монархії, а моїй мамі значно легше вдавалося примусити нас до різного дитячого послуху, як-от прибирання кубиків чи виконання домашніх завдань.

Аж дивина, що ми із братом, яких, неначе барку з італійських барокових арій, шарпали два протилежні буревії, не виросли неврастенічними підлітками зі схильністю до юнацьких бунтів.

І лише в одному питанні дідусь був непохитним, а саме в тому, що стосувалося дієти. Лікарі, ті самі, які наказували Ромі випивати копу яєць щодня, стверджували, що дівчинка, наражена на небезпеку захворіти на сухоти, повинна у великій кількості споживати або величезну кількість жирного м’яса, або величезну кількість кров’янистих біфштексів, щоразу, або те, або інше.

— Він стояв наді мною з паском, — розповідала бабуня, — і казав, що я не вийду з-за столу, доки не з’їм біфштекси. Я плакала, капризувала, проте їла. Зрештою, насправді він жодного разу не вдарив мене через те, що я чогось не з’їла. Один-єдиний раз тато дійсно мене добряче відшмагав. Без жодних аргументів, без суперечок. Я прийшла додому й абияк покинула черевички. «Постав гарненько черевики», — наказав тато, а я відповіла: «Нехай Ганка поставить, це Ганчина робота». «Ні, — заперечив батько, — Ганка нам допомагає, бо мама в санаторії й не може нам готувати. Черевики мусиш поставити сама й ніколи більше не кажи, що Ганка мусить робити те чи те. А тепер піди до неї й перепроси». «Не перепрошу». «Перепросиш». «Не перепрошу». Тоді тато дав мені ляпаса. А я глянула на нього докірливо й піднесено так проказала: «Бий, москалю, польську дитину!» Батько оскаженів. Зняв пасок, жбурнув мене на ліжко й заходився так шмагати, а я так репетувала, що Ганці довелося бігти із сусідньої кімнати й відтягати його.

Москаль. А скільки ж їх там було в Кельце, тих білих росіян? Радник Карнаухов, його сестра Саша, якій остогидло бути гувернанткою у віденських родинах своїх знайомих, і вона приїхала до брата, якісь царські чиновники, що їх крах імперії застав за її кордонами, якісь емігранти, різномасті втікачі.

— Багатенько було адвокатів та суддів. Приходили до батька й нарікали, що польська адвокатура не хоче їх до себе пустити. А тато кивав головою, притакував, утішав, а коли ті йшли геть, казав, що здивувався б, якби хтось із цього наброду отримав посаду.

— А коли він балакав із цими росіянами, ти їх розуміла?

— Звісно. Від самого малку. Тато завжди казав, аби я вчилася російської не від нього, бо він уживав багато українізмів, а від мами, бо вона розмовляла прегарною літературною мовою. А він учився від неї англійської, щоб читати в оригіналі англійських поетів; мама хвалила його, бо він мав великий лексичний запас, та коли батько читав уголос, то втікала до іншої кімнати й кричала, що в нього жахливий акцент.