Яцек Денель - Ляля

Лисів був найбільш злодійським селом на світі. Пояснювалося це тим, що, як я вже казав, велемудрий цар Всія Русі розташував неподалік славетну тюрму на Святому Хресті, куди привозили в’язнів з усієї Російської імперії, кримінальних і політичних. А відбувши свої багаторічні строки, на старість вони часто осідали неподалік і займалися якимсь фахом, який опанували ще на волі або у в’язниці. Були ковалі й столярі, шевці й пічники, з угорськими, литовськими, російськими й вірменськими прізвищами, і всі вони, зрештою, брали собі за дружин місцевих дівчат чи вдовиць, народжували дітей, і це тривало поколіннями. Неймовірно тямущі нащадки політичних та зі злодійською жилкою, ну, і славетною злодійською честю — кримінальних. То були ще доблесні злочинці дев’ятнадцятого століття, які користувалися кодексом, майже таким самим складним, як лицарський, і, звичайно, так само неухильно його дотримувалися.

— Коли сталося, що хтось вирізав капусту в сироти, бо була така дівчина, тільки й мала, що хатку при дорозі й городець капусти, а він, розумієш, уночі прокрався з ножем і вирізав ту капусту... Селяни як про те дізналися, а дізналися хутко, бо дівчина голосила на всеньке село, то зібралися на раду в крамниці, комісію цілу створили, бо ж піти до поліції то ганьба страшенна, обшукали одну за одною хати, доки не знайшли в того негідника вирізану капусту. Віддухопелили його так, що він з ліжка не міг три тижні підвестися, жінка мусила доглядати. Назавтра приходжу до крамниці, а в крамниці й купували, і дискусії влаштовували, і корчма була... ну, і каже хтось: «Так ми го збилисьмо, злодіяку, що гей! А то не міг ти, кажу, до ксьондза піти, а пішов до сироти? Не міг, лобуряко, до маєтку піти, а пішов до вбогої...» А я його перебиваю: «Ні, до маєтку не міг». Той знітився, зробилося тихо... а я тоді: «Не міг до маєтку, бо в маєтку капусти нема». Як же ті селяни реготали, я ще такого не чула; відразу було зрозуміло, що я для них своя, а один з них сказав мені потому схвально: «Панянка Ляля нітрохи не пишається, кирпу не гне, жодних тобі панських вихваток». Бо вони були дуже добрі люди. Бабусю Ванду їхнє злодійство вражало. Вона пам’ятала українських селян, котрі ніколи не були ласі до чужого. Завжди розказувала, як вони їхали до сусіднього маєтку, і сливова гілка, обважніла від достиглих, липких від соку плодів, шмагонула візника по обличчю. «Та з’їжте-бо, Василю, — каже бабуся з-за вуалі, — адже самі до рота пхаються». — «Не я садив, — відказує той, — не я їстиму». Ну, але як дійшло до чогось, то різали, а нас наші селяни від Совітів захистили.

— Знаю, бабусю, знаю, усе знаю. Знаю, що колись щось у тебе вкрали, ти викликала поліцію, і раптом усе село, яке тебе любило й звало Лялюнею, стали мов стіна...

— Таки стали. Усі прийшли, стали перед садибою, довкола поліцейського й дивилися на мене спідлоба, аж, нарешті, я махнула рукою й не подала скаргу. І тоді почула таке довге протяжне «хху-у-у»... Селяни полегшено зітхнули, полегшено зітхнув злодій, і навіть я відчула полегшу.

— Знаю.

— А знаєш, як у бабусі Банди була така гарна біла пікейна тканина із чорним візерунком? Сувій стояв у шафі, і бабуся регулярно відчиняла її й дивилася, чи бува, не поменшало того матеріалу. І коли померла моя мама, із нього вирішили щось пошити, бо ж війна, не було де купити доброї тканини для жалобного вбрання. Відчиняємо шафу, витягаємо сувій, а він лише довкола обгорнутий тканиною, а всередині напханий газетами. Усе Генка, служниця, підлаштувала. Звісно, вона ні в чому не зізналася, але крала страшенно, та ще й так спритно. Ну, але я до неї без претензій, це все тітка Мехова її так скривдила, напхала їй голову всією цією анархістською маячнею. Генка цілими днями просиджувала в її кімнаті під тими ґаргульями, масками й картинами...

— Бабусю, я знаю, але йдеться про те, що Лисів — це Лисів, а Геньо — це Геньо. І що треба його позбутися.

— Авжеж, мабуть, справді, треба, — неохоче погодилася бабуся.

Нарешті ми зробили так, як нам радили: виселили Геня з альтанки й повісили замок. Коли він його зламав і ввійшов досередини, це вже було офіційно вторгнення, і ми могли викликати поліцію. Поліція викинула Геня et consortes, а мама щедро полила альтанку лізолом, по-перше, щоб продезінфікувати, а, по-друге, щоб відохотити нових пожильців.

І тоді Геньо зробив таке, чого бабуся йому не змогла пробачити. Уже йдучи, запитав, чи можна подзвонити й зателефонував до поліції, аби донести на якогось товариша. Бабуся від гніву почервоніла й сказала йому: