Яцек Денель - Ляля

Інша справа, що в ті часи місцеві хулігани й бандити мали свій кодекс честі, свої закони й свого старосту; ще кільканадцять років тому, після дідової смерті такий мальовничий місцевий «начальник» (капелюх, пальтечко, розросла сполучна тканина носа, наріст на щелепі) підійшов до бабусі на вулиці, виструнчився, вклонився й сказав: «Ми чули про ваше нещастя, прийміть наші співчуття».

Саме цих людей пані Владзя знала найкраще; від неї ми довідувалися про всі любовні пригоди, пиятику, криваві порахунки та інші афери. А якось навіть трапилася нагода вислухати справді неймовірну психологічну розповідь у частинах (через день, із пляшкою молока) про пана Грушкевича, Октавіанового приятеля, який вирішив упитися на смерть, бо його ніхто не любить.

— Нічого дивного, — каже пані Владзя, а її величезні зуби рухаються в такт словам, наче два ряди пожовклих балерин у «Лебединому озері», — діти повиїжджали, дружина померла, чоловік, як то люди кажуть, сам як палець, бідолаха. Та ще й без ноги на додачу. Каже моєму Октавіанові: «Ось тобі гроші, вистачить і на горілку, і на похорон. Я питиму, а ти мені принось горілку, доки я не помру».

Ми вислуховували ці похмурі рапорти через день: «Грушкевич уже тиждень як п’є». «Грушкевич не встає». «Грушкевич марить». І нарешті: «Грушкевич помер».

Грушкевич помер, та й пан Октавіан почувався не найкраще, бо вочевидь попивав собі із Грушкевичем, а може, на поминках. Так чи сяк, якогось разу він ніс нам молоко, спіткнувся на східцях біля дому й зламав ногу. А що роки й уміст алкоголю в тканинах робили своє, то перелом практично не зростався, а тим часом дача невблаганно заростала бур’янами.

І саме тоді на видноколі з’явився Рудий Геньо. Точніше: з’явився вдруге.

— Шукаєте когось, хто б вам дачу скопав? — пані Гібнер зупинилася на краю тротуару й похитала сивенькою головою. — А Рудий Геньо саме з в’язниці вийшов. Жінка його з хати вигнала, ніде й голови прихилити бідоласі. Переночувати ніде. Чей же він би радо попрацював, особливо якби міг пожити влітку в будиночку, доки собі чогось не підшукає.

Пані Гібнер, жінка, яка від молодих літ до вісімдесяти років працювала фельдшеркою, а останні тридцять літ ставила банки й робила уколи всій нашій родині, була свято переконана, що кожен, хто не має чим зайнятися, дуже хотів би знайти роботу.

— Що ж, — мовила бабуся, — спробуємо. Пришліть його до мене, будь ласка, якщо зустрінете.

Мою розважну матір така перспектива аж ніяк не захопила.

— Мамо, — переконувала вона, — я не певна, що Рудий Геньо — це гарна ідея. Невідомо, що йому на думку спаде й чи не заподіє він тобі якоїсь кривди.

— Рудий Геньо? Мені? Кривди? — перепитала бабуся недовірливо. — Коли ж я Рудого Геня знаю, відколи він був отакий-о, — і бабуся розітнула повітря долонею на висоті стегна, — і мав п’ять років. Колись, пригадую, повертаюся з радіо Кветною, ні, Лічманського, угору вулицею, аж тут хлопчик плаче. Підходить і: «У-у-у-у, дайте два злотих, у-у-у-у, тато шкуру з мене здере, у-у-у-у, бо він мені дав два злотих на соску для брата, у-у-у-у, а я загубив». То я й дала. Повертаюся додому. Павел уже повернувся зі школи, я йому розповідаю, а він регоче, що я так дозволила себе ошукати Рудому Геневі, тямковитому п’ятирічному халамидникові з вулиці Лічманського. Ого, — подумала я собі, — чому бути, того не минути. За тиждень знову повертаюся з радіо, підходить хлопчик: «У-у-у-у, дайте, пані, два злотих, у-у-у-у». Ну, і так далі. А я нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала: «А ти знаєш, хто я така? Я, — тут бабуся здобувається на грізний тон, — я мама Павла». А Павла всі ці хлопці страшенно поважали, бо він умів добре битися. Його так поважали, що страх! А Рудий Геньо як з кілочка: «Еге... то було відразу сказати». Але двох злотих не віддав.

Згодом Рудий Геньо з’являвся в бабусиному житті в різних ситуаціях. То притягнув краденого фікуса, то захищав Павла від хуліганів, коли його звинуватили, що він напав на них і нацькував собаку. «Напав? — перепитав Геньо. — Накинувся? Пес перегриз повідка, щоб захищати Павла, а ви кажете, що напав? Я вам по-доброму раджу забрати цю заяву. Бо як ні, то копанки в Оліві глибокі». А потім раптово зник. Не так, як раніше — на місяць чи два, або на декілька, а на цілих десять років.

І через цих десять років знову прийшов до бабусі.

— Ну, то ми вже прийшли, — заявив Рудий Геньо, стаючи на порозі із Грубим.

— Які ще «ми»?

— Я і Грубий. Ви ж хотіли когось на дачу, га? А я без Грубого не працюю.